Черга

Знаєте, що таке "змішані почуття" в моєму конкретному випадку? Це коли я в інтернеті переглядаю сюжет про вирок і страту Ніколає та Єлени Чаушеску. Камера рвучко їздить по цих жертвах революційної ситуації. Єлена у дорогій шубі кричить щось про незаконність. Ніколає у своїй смішній шапці ловить її холодні від поту руки й заспокоює. Трибунал зачитує злочини. Розстріл відбувається похапцем. Пару ставлять навпроти жовтої стіни та продірявлюють кількома автоматними чергами.

Камера фіксує стіну, на тлі якої вони мали би стояти, вже тоді, коли жертви впали. Тобто сам момент загибелі нам не показують. Ніколає з Єленою лежать під стіною, але ще чути звуки черги. Таким чином акт найвищої справедливості за якихось кілька секунд перетворюється на акт найвищого безчинства.

У певний момент розумієш, що перше без другого просто неможливе: найвища справедливість і є найвищим безчинством. Що хоч і твориться в ім'я високих ідеалів, однак відбувається у спосіб абсолютно ганебний. Бо навіщо ще 10 с лунають ті постріли в бік двох нерухомих тіл? Невже першої черги мало?

Єлена в дорогій шубі кричить щось про незаконність

У важкі хвилини я згадую цей сюжет. З одного боку, в нас нічого такого не було. Навпаки, місцеві чаушеску очолили нову незалежну країну. Тобто історія наша розвивається так, що дедалі більше шкодуєш за цим нездійсненим вироком. Із другого боку, його згадуєш від безсилля і для самозаспокоєння вже як бажане майбутнє.

Думаєш собі раптом: "Ну нічого, кінчать вони теж, як Ніколає і Єлена…" І знову живеш — рік, два, десять — у країні, де найвища справедливість завжди маячить на обрії, а найвище безчинство стало моральним законом. Де доля цілого європейського народу віддана на поталу газовим торгашам.

Це так тяжко і солодко — все частіше уявляти ці нерухомі тіла під жовтою стіною. Й автоматну чергу, яка, здавалося, ніколи не закінчиться.

×