У ранньому дитинстві в мене була жінка, яку я любив десь так само, як рідну маму. Звичайно, сказати таке — явне перебільшення. Адже ту жінку я жодного разу в реальному житті не зустрічав. Її звали Анною Герман. На вінілових платівках вона співала такі пронизливі пісні, що від них бігали мурашки по тілі. Хоч співалося там про речі прості й банальні — любов і смерть, Анна робила це так, що здавалося, ніби співає тільки для тебе.
У дитинстві я був упевнений, що саме такою мусить бути справжня жінка. Загадковою, ніжною, доброю. Слухаючи її голос, уявляв, що все, про що вона співає, насправді сталося в її житті. Що якась "красивая и смелая" колись відбила її нареченого, хоч уже й "платье шилось белое". Мене дивував олімпійський спокій, з яким вона сприймала цей факт: "Ну, что же тут поделаешь — другую встретил ты…" Я страшенно переживав за Анну, бо досі, до останнього куплету, було все щасливо. Все йшло до весілля з найкращою у світі жінкою, але інша перейшла дорогу, а той дурень безсовісний так купився...
Я сотню разів переслухував цю пісню, сподіваючись на диво. Однак нічого не мінялося. Все одно з"являлася "красивая и смелая", яка своєю нахабною любов"ю робила Анні нестерпно боляче. І як їй було від того не померти від відчаю?
Як їй було не померти від відчаю?
Наприкінці серпня 1982 року, коли на першому загальносоюзному каналі оголосили про смерть відомої польської співачки "после продолжительной и тяжелой болезни", мені не залишалося нічого, крім гірких дитячих сліз. Її смерть для мене стала продовженням тієї страшенно фатальної пісні про те, як справжня жінка зустрічає свою життєву трагедію.
Моя півторарічна доня засинає під пісні Анни Герман у мене на руках. Вона ще зовсім не розуміє слів, але колись я обов"язково їй усе поясню.
1 
1
Коментарі
8