Кілька днів тому я заїхав заправитися — там, де Волинь м"яко переходить у Полісся, а змішаний ліс у сосново-березовий. До бензоколонки просто з-за кущів випурхує заправник — десь трохи за 40, а, може, й під 60. Червона і зморшкувата порепана від життя шкіра, але досить зграбна фізична форма і добра усмішка на все золото вставлених зубів. Радісно привітавшись, він питає мене, як старого друга:
— Якого бензину хочеш?
— 95-го, — відповідаю і йду до каси розраховуватися. Заплативши, даю йому гривню чайових, чи то пак бензинових, а він, мабуть, геть ошалівши від моєї щедрості, змовницьки підморгує і каже:
— Давай одійдемо, розмова єсть.
Я відходжу з ним убік, до бензинових пістолетів, а він одразу переходить до діла:
— Слухай, хлопчику, ти більше 95-й не бери, — він перехоплює мій здивований погляд і пояснює: — Смислу нема. От дай ліву руку!
Слухай, хлопчику, ти більше 95-й не бери. Смислу нема
Я слухняний, а він бере її, як неживу, і своєю правою спрямовує на неї потік 92-го з бензинового пістолета:
— Ой, забагато, — вибачається він і, не змигнув я оком, як уже моя права рука в бензині 95-му.
— І що? — тільки й встигаю я відреагувати на цей лабораторний експеримент.
— Тепер помахай руками, — і я зображаю бензинового птаха. — Дивися — ліва вже суха, а права — масляниста і брудна. На лівій — наш, український, бензин. На правій — не наш, привозний. Коротше, сам бачиш.
Він дав мені витертися своїми робочими рукавицями, і ми дружньо потиснули один другому руки. У цьому було щось від посвячення, щось від абсурду, щось просто від життя. Усі наступні 500 кілометрів шляху я намагався відмити запах і спостерігав, як змінюється колір і текстура епідермісу на моїх руках. Відтоді я подумки називаю свої руки — 92-га і 95-та. 92-га — наша, українська, а 95-а — не наша, привозна.
2 
1
Коментарі
14