Один дуже добрий поет колись написав величезну книгу епітафій, у якій показав, наскільки цікавим може бути життя "маленької людини". Простий швець або тесля з кам"яного нагробка немовби промовляють: кожна людина проживає свою неповторну історію. Інша справа, що історія ця стирається з людської пам"яті швидше, ніж із пам"ятника.

Інколи здається, що реальна місія кожного письменника — зафіксувати якомога більше життів. Це якщо справді вважати кожну людину запилюженим діамантом, до якого лише слід знайти правильне слово.

Ось, наприклад, пара моїх друзів: вона обробляє і продає діаманти, а він торгує сантехнікою. Якби захотілося щось таке придумати, то це явно відгонило би штучністю. Вигадати таку пару означало б уявити карбункул на дні унітазу, а такого в житті не буває.

Раптом він завів мотор машини й заходився прощатися. З нами. І з нею теж

Нещодавно я прийшов на вечірку, де хазяїн познайомив мене зі своїм старшим братом і його дружиною. Статечна пара під 50 здалася мені мало не ідеальною: ніжні погляди, економні жести й мудрі слова. Ми їли рибу, запиваючи її водою, а я тоді зловив себе на думці, що вони схожі на героїв роману якогось сентиментального письменника, бо настільки любляться, що навіть зайвий раз бояться глянути одне одному в очі. Я дивився на них, наче на прекрасних рибок в акваріумі, що від них мене відділяє грубе скло, за яке мене ніхто не пустить. "Ну й добре, — подумав я. — Я теж нікого не пустив би у своє життя, якби був настільки ж щасливим, як ви".

У їхньому любовному сидінні була шляхетна відстороненість, яка лише наприкінці вечірки вийшла, наче шило з мішка. Раптом він завів мотор машини й заходився прощатися. З нами. І з нею теж. Виявилося, вони давно розлучені. Він поїхав до молодої дружини. Вона поїхала через півгодини в порожній дім, де не було його. Я ж залишився з акваріумом, у якому щойно були дві прекрасні рибки —  і ось їх уже там немає.

×