У житті кожної людини були моменти, згадуючи які, їй стає соромно. Мене досі нудить від одного спогаду.

Діялося це в третьому класі. Мого однокласника звали Сергієм Куркчі, і я з ним дружив. Його батько ходив у море, і тому родина жила забезпечено. Дефіциту для них не існувало. Натомість моя родина, крім двох маминих орденів Трудової Слави, могла похвалитися хіба що трьома дітьми.

Одної осінньої днини йдемо ми із Сергієм зі школи. Не пам"ятаю, як повернулася наша розмова і яким чином із мене вистрибнула ця фраза, але я сказав:

— А я тої ікри не тільки не їв. Я її навіть не бачив?

— Чесно? Нема проблем! Я зараз тобі винесу! — Сергій помчав додому.

За 15 хвилин я тримав у руках маленьку синю бляшанку з намальованим осетром. Я йшов ділитися нею з рідними. Радісно забіг до квартири і вигукнув:

Я оголив родинну бідність

— Дивіться, що я вам приніс!

Замість очікуваного захвату по мені з усіх гармат вдарила батьківська гордість. Я завинив перед батьками, бо оголив родинну бідність, продав людську честь. Намагався виправдатись, мовляв, це Сергіїв подарунок. Але мама підсумувала свій вердикт убивчим "Забирайся геть! Якщо не віддаси це йому, то я від тебе відмовлюся?"

Я похилив голову і пішов повертати морський делікатес, точніше, родинну честь. Здивований Сергій не міг взяти його назад:

— Бабуся дала мені ікру для тебе. Як я тепер її поверну?

Ми мовчки стояли у вечірньому парку і не знали, що робити. І раптом Сергій знайшов вихід:

— А давай її з"їмо.

Ми відкрили бляшанку об лавку і поїдали солону й гидку осетрову ікру скоцюрбленими від холоду пальцями. Первісні люди їли своїх ворогів, щоб оволодіти їхньою силою. Я поїдав родинну ганьбу, аби перетворити її на свою особисту.

Тепер я знаю, що осетрова ікра набагато корисніша, ніж лососевий кав"яр. Але відтоді я ніколи її не куштував. Бо наївся на все життя.

×