У 1990 році мої батьки добудовували дачу, тому всі кошти вкладали в цю "стройку вєка". Саме завдяки їй унаслідок фінансового краху СРСР ми не втратили жодної копійки. На цю осоружну дачу і шість соток скелястої землі було витрачено і добрий кавалок мого дитинства. Усі мої протести неодмінно наривалися на батькові слова:
— Заради тебе стараємось. Потім на цю дачу з сім"єю їздитимеш?
Старий тепер визнає, що рації не мав, але я й не ображаюсь. Хоч якийсь камінь спотикання між нами мусив бути.
Отже, липень 1990 року. Ми криємо дах, добудовуємо фронтон і штукатуримо зовнішні стіни. Найняті робітники професійно халтурять, а ми їм усе подаємо, місимо розчин, тягаємо цеглу. Тим часом у Верховній Раді приймають Декларацію про суверенітет. Мені на думку спадає революційна ідея:
— Тату, а давай на фронтоні по свіжій штукатурці Тризуб намалюємо!
Скоро по тата прийдуть
І мій тато заходиться вирізати з картону шаблон. Халтурщик Федя з сусіднього села наполягає на тому, що Тризуб має бути з хрестом, але ми зупиняємось на світському варіанті. Аж ось наш Тризуб готовий, і до нього, як на прощу, ходять сусіди-дачники: директор батькового заводу, секретар парткому, старий енкаведист. Усі вони потайки зловтішаються, бо знають, що скоро по тата прийдуть.
А ми — втомлені і горді — зиримо на наш громадянський подвиг. Тризуб дивиться на Дністер, де починається Чернівецька область, а колись була Румунія. А я думаю, що наша дача — прикордонна застава незалежної України, яку ми з татом неодмінно захистимо від усіх цих совєтських недобитків.
Вечеряємо, і Федя розповідає байки:
— А знаєте, що Івасюка вбили бандерівці? За те, що він не схотів написати їм гімн.
Ми мовчимо, хоч знаємо, що це брехня.
— І правильно зробили. Догрався, значить.
Федя п"яний. Він ще ніколи в житті не почувався настільки бандерівцем, як сьогодні.
1 
1
Коментарі
2