Мій дядько

 

Певні речі в цьому житті лише з першого погляду можуть здаватись абсурдними. У дворі, де я часто буваю, живе 9-річний хлопчик. Якось я проходив повз зграйку дітей, які шумно щось обговорювали, і мене мало не збила з ніг його фраза: "Я зі своїм дядьком навчаюся в одному класі!" Згодом до мене дійшло, що нічого дивного у словах малого нема. Просто він народився в родині першої дитини бабусі, яка, своєю чергою, у рік його народження народила йому дядька.

У мене було троє дядьків. Це теж абсурдна фраза. Бо з них один ще досі живий, а другий уже 16 років у могилі. Найскладніше, однак, із третім. Він начебто є, але фактично його немає.

Мамин старший брат Валерій згубився років 15 тому в підмосковному містечку Менделєєво. Не пише, не дзвонить, не шле телеграм. Листи до нього повертаються назад, а телефон повідомляє, що такого номера не існує. Ми звернулися до офіційних джерел, і нам повідомили, що серед померлих він не значиться.

За 15 років умерла його мати, загинув покинутий у дитинстві син і народилося троє внучатих племінників, але про все це він може лише здогадуватися. Також він, можливо, здогадується, що ми про нього досі пам"ятаємо. Хоч це не означає, що й він нас забув. Але це вже наші здогади.

Він читав вірші, а потім домовлявся з жінкою про зустріч

Йому тепер 75, і ми його хочемо побачити. Особливо його сестра. У дитинстві, коли ми жили недалечко, я поважав дядька Валерія за його дивацтва. Він полюбляв умоститися на кріслі, покласти собі межи ніг телефонний апарат і дзвонити на невідомі номери. Коли відповідала жінка, він починав читати їй напам"ять вірші, а потім домовлявся про зустріч. І ніхто з тих жінок ніколи слухавки не кидав. Так само ніхто й на побачення з ним не приходив.

Зрештою, іноді думаю, хай уже не приходить на побачення, а просто задзвонить і скаже, що живий. Хоч остання фраза теж абсурдна.

×