Мій друг Шаміль

 

Мій друг Сашко має дивну зовнішність. Ні, він далеко не потворний. Я би сказав, навпаки — дуже привабливий.

Сашків прадід був ромом і передав йому потужні циганські гени — густюще чорняве волосся, агатові очі й обличчя, як в індійського актора шістдесятих Мітхуна Чакраборті з фільму "Танцівник диско". В усьому іншому він — стовідсотковий українець і патріот, яких мало.

Їде нещодавно Сашко в потязі Чернівці—Київ у важливих справах. У купе, окрім нього, ще двоє чоловіків — український інтелігент із Києва і російський — з Москви. Вийняли пляшку, випили по п"ятдесят, познайомилися й почалося.

— Слушай, ну ты же не русский, правда? — допитується москвич.

— Правда, я — українець? — відповідає Сашко.

— Ні, він має на увазі, що ти — не слов"янин, — уточнює киянин.

Сашко стоїть на своєму:

— Я — українець. Усе життя живу на Буковині, розмовляю українською, — але попутники і далі сумніваються в його походженні.

За победу храбрых чеченцев над кремлевскими захватчиками

Після годинного допиту Сашко вирішив здатися.

— Ну, добре, я — чеченець. Моїх батьків убили, а мене маленьким привезли в Україну, і прийомні батьки виховали мене як українця.

Третя пляшка починалася тостом "за гордый чеченский народ и его представителя Сашу".

— Кстати, а какое у тебя настоящее, в смысле, чеченское, имя? — запитав москвич.

— Шаміль? — вигадав Сашко і навіть не почервонів.

— Тогда за тебя, Шамиль, и за победу храбрых чеченцев над кремлевскими захватчиками.

Тричі бігали по горілку, пили до ранку, щоб не лягати спати, бо ж невідомо, що в цих чеченців насправді на умі.

×