Найкраще, що може статися з людиною в цьому житті, — це дитинство. Найгірше, зрештою, також. Саме в дитинстві закладається програма на все життя. Нас ображають, б"ють, обманюють, і ми потім носимо це з собою.
Причому зовсім необов"язково, щоб це була якась серйозна психічна травма. Це може бути якась, здавалося б, дрібничка. Коли в житті несподівано настає повний гаплик, я згадую, як мої ровесники Дудкін і Шевченко кинули мені в голову камінь. Просто так. Точніше, укотре переживаю цей удар — запаморочення й зірочки в очах, як у мультиках. І це, зрештою, непогано. Тоді, у п"ять літ, я оклигав. Значить, і цього разу оклигаю.
Історія про двох кольорових гумових "індєйців" набагато банальніша. Було мені шість років, і звідкись вони взялися. Зовсім не схожі на совєтських пластмасових монстрів — справжні, європейські. Ношусь я з ними, всім показую, хвалюся. Аж підходить Комарік — на три роки від мене старший "поганий хлопчик" із будинку навпроти і пропонує обмін:
Де мій "мерседес"?
— Даю за них модельку "мерседеса".
— Неси, — погоджуюсь я. "Мерседес" мені був потрібен, як повітря.
— Я сейчас за ним домой схожу — пять минут. А ты мне индейцев уже давай. Пять минут, чесслово.
Дав я своїх "індєйців" і чекаю — півгодини, година, дві години. А потім розумію, що Комарік не вийде. Затамував я образу й пішов. Ні "індєйців", ні "мерседеса". Потім він казав, що нічого в мене не брав і нахабно посміхався.
У дев"яностих казали, що він виїхав із батьками до Німеччини. І ось кілька місяців тому в Берліні заходжу я в метро і зустрічаюся поглядом із Комаріком. Я нарешті дочекався. Утомлений, туманний погляд. Не впізнав. Я міг підійти до нього і прошипіти: "Ти мене пам"ятаєш?! Де мій "мерседес"?!" Але я тільки посміхнувся. Просто йому в обличчя.
1 
1
Коментарі
2