Всяка свійська тварина, хоч як її не люби, призначена для їжі. Однак, чи погано — любити те, що колись доведеться з"їсти? Моя сільська бабуся не їла своєї птиці. Водночас спокійно могла відрубати півню голову, бо завжди робила це для нас, городських. Так, наче її руками керувала інша сила.
Міська людина геть збайдужіла до світу свійських тварин. А колись, на початку 90-х, коли гроші зовсім змертвіли, люди на своїх 6 дачних сотках розбудовували маленькі птахоферми. Мої батьки не стали винятком. Батько збудував загорожу для качок і курей, збив з дощок кролячий гуртожиток.
Я тоді якраз закінчив школу й кілька місяців усе це глядів. Брав із десяток книжок і тижнями звідти не вилазив.
По-справжньому мене задовольняли кролі, бо ніколи не говорили зайвого. Кури з качками теж не надто докучали. Проблема була з гусками, для яких місце знайшлося лише в сусідній кімнаті. Вони акуратно о 21.00 засинали за фанерною огорожею й так само дисципліновано прокидалися о 6.00 до сніданку. Я ж засинав о третій ночі і гусячий ґелґіт ламав мій графік.
Батько збив з дощок кролячий гуртожиток
Тоді, у свої 17, я не знайшов нічого мудрішого, ніж зламати їхній природний годинник. І от щоночі, впродовж кількох місяців, рівно о 3.00, я відтуляв фанеру й будив гусей, б"ючи палкою об металевий таз. Гуси ґелґотіли і будили диких качок на Дністрі. Я годував їх січкою з крупою, і всі ми солодко засинали. Прокидалися ми теж разом — пізнього ранку. Я, перетравивши прочитані за ніч книжки, а гуси — свій зелено-жовтий харч.
Можливо, й не було б у цій історії нічого цікавого, якби не мама. Нещодавно вона розповіла, що дикі качки на Дністрі уже 20-й рік поспіль постійно будяться рівно о третій ночі й кричать, перегукуючись зі своїми невидимими друзями з минулого. Наче вони досі десь є.
1 
1
Коментарі
12