Кажуть, ніби в давнину існувала традиція: людині, яка приносила лихі вісті, відрубали голову. У це важко повірити, навіть беручи до уваги культурну різницю між нашими епохами. Бо якось воно страшно — спокійно, наче худоба, йти на заклання. Хоч, я певен, худоба насправді про все чудово здогадується. А тут людина, свідома істота… Наприклад, посланець має повідомити князеві про загибель війська. Скаче на своєму конику, похнюпився і думає: "Доведеться голівоньку скласти. Та нічого не вдієш…".

Мені цікаво, чи виникали в цих людей думки повернути назад, не датися, прикинутися шлангом, обдурити, закосити — заради виживання? Ні, я розумію, що була особлива мораль і стосунки в тому суспільстві були суворо ієрархічними. Але чи виникав у них внутрішній спротив?

Мій дідусь помер у часи, коли далеко не всі мали домашні телефони. Тому я, 14-річний школяр, мусив виходити півміста, аби повідомити цей факт усім, хто був без зв"язку.

Чи виникали в цих людей думки прикинутися шлангом?

Я йшов, несучи дідусеву смерть у себе в районі лівої кишені картатої сорочки, а в гортані немовби перекочувалися більярдні кулі. Йшов швидко, бо тоді стояв спекотний червень і треба було поспішати. А поспішати якраз не хотілося. Хотілося чогось зовсім іншого: піти не туди, побачити не тих і казати не те.

Але я йшов за адресами, стукав у порепані двері й вечірні вікна. Мене зустрічали на порозі люди, я казав їм "помер дідусь", а вони полошились, як нічні лисиці, похапцем збирались і кудись бігли. У них усіх вмикався якийсь ритуальний невроз, і це мене тоді дуже дивувало: "Куди ж вони біжать? Дідусь же помер…".

Мене тоді не слухалася голова. Тепер я знаю: полегшення, що його відчували древні люди, яким відтинали голови, насправді було рятівним. Це був просто жест милосердя.

Коли померла бабуся, в розпалі був липень. А надворі — епоха мобільних телефонів.

×