За совєтів була в нашого пролетаріату особлива розвага — ходити на мотобол. Із великим футболом у місті якось не складалось, а от мотобольна команда грала у вищій лізі СРСР. Регулярно в районній газеті друкували таблицю, де команді Тихуна й Даниляка протистояли мотобольні монстри з райцентрів Росії — Тихорєцька і Коврова.
Експертами з мотоболу були майже всі. Озброївшись насінням, суворі червонощокі дядьки діловито стежили за подіями на полі. Футбол на мотоциклах скидався на мініатюрне пекло, де спортивний травматизм нагадував виробничий, а шлях до перемоги був устелений димом і ревищем моторів. Мотобольний м'яч був удвічі більший за футбольний, а ворота — вищі й ширші. Поле було всіяне гравійною крихтою — мабуть, для кращого маневрування мотоциклів.
Я ходив на футбольну секцію, але проблема була в тому, що ми не мали свого поля. Тому мусили грати на мотобольному. Тепер я згадую це як чорно-білий документальний фільм, у якому сплелися докупи абсурдність і ностальгія. А тоді я мозолі на стопах і подряпини на колінах сприймав як певну стадію посвячення у недосяжний світ суворих мужиків на ревучих машинах.
Через 10 років уже був найкращим воротарем Європи
Ми жодного разу так і не зіграли на траві. Однак ніхто з нас чомусь і не думав зайнятися мотоболом, хоч він був зовсім поряд: варто було тільки пересісти на мотоцикл. Ми просто топтали чуже поле, мріючи, що приїде якийсь диво-тренер із престижного спортінтернату й забере нас у великий спорт. Проте тренер так ні по кого з нас і не приїхав. І всі ми розбіглися — хто в офіцери, хто на базар, хто в алкоголізм.
Лише один із нас — воротар Шварик — у певний момент почав грати в мотобол. Просто став у широченні мотобольні ворота і почав відбивати. А через 10 років уже був найкращим мотобольним воротарем Європи. Пишуть, що тепер він уже у ролі тренера відроджує місцевий мотобол. А футболу в місті як не було, так і досі немає.
1 
1
Коментарі
7