Колись давно мені написалася така фраза: "І туга, мов свинцевий цепелін, накочується"… Звісно, я міг би написати замість "цепеліна" "дирижабль", а замість "накочується" — "налітає" або "напливає". Але хіба може дирижабль накочуватися? Та й смішне це слово — дирижабль. Тут тобі й діри, і рижі жаби — і ще багато смішного для українського вуха.

Зовсім інше — "цепелін". Це  слово схоже на укус оси і на лінощі. І от коли мені сумно, я відчуваю, як усередині звідкись ліниво з"являється він — пудова свинцева куля, що так само невідомо куди зникає. Граф фон Цепелін і не думав, що його ім"я викличе в когось через сто років такі асоціації.

У мене змалку цепелін викликав багато питань. Деякі не полишають і сьогодні. Хто і в який спосіб ним керує? Де сидить той, хто спрямовує гігантську машину? Яким чином вона злітає і приземляється?

Я часто уявляв себе всередині цепеліна, наче жовток у яйці. Він бачився мені ідеальним втіленням самотності. Чомусь здавалося, що посадочні місця там розташовані, як дерев"яні лави в костелі, де немає нікого, крім тебе. А тобі треба з цим якось жити, якось знайти в собі сили перемогти тугу. Коли ти вже не частина матрьошки — всередині цепеліна і з цепеліном усередині. Просто підвестись і пробитись у радісний весняний день.

Наприклад, на вулиці старого Вільнюса, де всередині квітня ресторани облаштовують свої літні майданчики. На них статечні городяни й гості міста запивають рукотворним пивом народну литовську страву — продовгасті картопляні кульки з м"ясним фаршем усередині.

Ця страва з"явилася ще у сиву давнину

Якось мій приятель Владас частував мене ними, гордо пояснюючи:

— Ця страва в нас, литовців, з"явилася ще у сиву давнину, тисячу років тому…

— Як вона називається? — поцікавився я.

Владас із придиханням відповів:

— Цепеліни…

І показав мені всі свої зуби.

×