Лісовий

 

Тоді ж із батьківщиною було все гаразд і при владі були добрі люди. Ми шикувалися у заводські колони, проходячи повз трибуну. Там стояло міське начальство, якому дорослі демонстрували свою пролетарську лояльність, а діти просто раділи від очікування. Що на шляху додому батьки куплять у пересувних кіосках щось смачненьке, раніше недоступне в магазинах. Що вдома будуть гості і стіл, а на столі - холодець, голубці й сітро.

Однак особисто для мене на цих парадах було щось особливе. Ще першого разу, проходячи повз трибуну, моя мама сказала:

- Дивися, Андрійку, ось Лісовий.

Я глянув, але серед десятка начальницьких облич так і не визначив, хто саме цей Лісовий. Колона рухалася так швидко, що довелося чекати наступного разу. Я просив маму заздалегідь:

- Покажеш мені Лісового?

Мама обіцяла. І знову серед казенних облич я його розібрати не міг.

Так повторювалося кілька років. Я шукав очима Лісового, але він, мабуть, або якраз кудись відходив у потребі, або відвертався від мене.

Нещодавно гуляючи міським цвинтарем, мама знову повторила, показуючи на гранітний пам'ятник:

- Ось Лісовий.

Але мене це вже зовсім не цікавило. Та й навіть прапорця червоного в руках не було, щоб махнути йому.

×