Я прокинувся о шостій ранку в майже порожньому плацкартному вагоні, бо в таку спеку ліпше не брати купе. Я їхав до Кам"янця, в гості до своїх батьків, або, як досі кажуть деякі мої друзі, — "додому". Оце священне "додому" вони зберігають до сорока-п"ятдесяти років, уже завівши сім"ю і вкоренившись по самі вуха в усіх можливих столицях цього світу, де вже сто разів має бути їхній дім. Та ні, вони все одно вперто вважають своїм домом стареньку хату край села або тісну квартирку в хрущовському будинку в районному центрі.
Отже, я їхав до своїх уже немолодих батьків у гості, а провідник вагону всміхався якось навдивовижу щиро і просто сяяв білизною своєї залізничної сорочки. Так чисто вміють прати тільки вдома, і він їхав додому, бо був із кам"янецької бригади і розмовляв по-нашому.
Учора десь у районі Козятина пасажир із верхньої бокової гепнувся на підлогу просто в проході. Й отак годину лежав, весело розкинувши руки. Ніхто не мав йому за зле, бо нічого поганого він не робив, а також, як і всі решта, їхав додому. Усі переступали через його тіло і йшли у своїх справах. Деколи здається, що люди вкладають якийсь особливий сенс у ці постійні ходіння вагонами. Немовби від цього потяг рухатиметься швидше.
Пасажир із верхньої бокової гепнувся на підлогу
Однак потяг завжди рухатиметься свої 12 годин, особливо часто гальмуючи на станціях моєї рідної Подільської височини, де цього літа на полях особливо рясно вродили маки. Я дивлюся на червоні поля і згадую мареничівські "Маки червоні, юначе безсоння".
Пасажир із верхньої бокової ховає очі. Але у вагоні, крім мене і провідника, більше нікого нема. Його обличчя червоне — з бодуна і від сорому. Він дивиться у вікно, просто на макові поля. "Швидше б уже додому", — мабуть, думає він.
1 
1
Коментарі
5