Я не суддя людям. Іноді навіть роль порадника брати на себе не наважуюсь. Зокрема, коли це особливі люди в непростих життєвих обставинах. Я можу лише трохи допомогти. Точніше, міг. Тепер не можу.

Мама і двоє хлопчиків 10 і 5 років приїхали на початку минулого літа з окупованої Горлівки до Києва. Батько сімейства залишився вдома — стерегти майно і ходити на роботу. Таких історій десятки тисяч. Без грошей і роботи ця неповна родина знайшла притулок у мене. Я тоді подумав, що справа свята і оселився на дачі.

Вони зі скрипом, але адаптувалися — приємні, інтелігентні люди. Оля шукала роботу і сиділа з молодшим. Старшого записала у четвертий клас київської школи.

Я був за них щиро радий і постійно повторював завчену фразу: "Перевозьте чоловіка сюди. Звикнете. Влаштуєтесь. Разом веселіше". А Оля заперечно махала головою і парирувала: "Він не може. Ми чекаємо, поки вдома все владнається, і повернемось до нього".

Телефонує мені наприкінці вересня:

— Антон неповний місяць у школі, а вже найкращий у класі з історії Києва. Вчителька натішитись не може. Каже: "Ось вам, діти, приклад. Приїхав хлопчик із Донбасу, а вже краще за вас знає історію вашого міста!"

Ну, думаю, знову повторю свою мантру: "Перевозьте чоловіка сюди…" А вона на це:

— Ні, знаєте, я вирішила: через п'ять днів у нас поїзд. Ми повертаємось. Вже купила квитки.

Я знову за своє — а там стіна. Вони скучили, їм погано без нього, тут треба рухатись і знову все починати з нуля. А вони пустили коріння там. На вугіллі теж дерева ростуть.

Вони поїхали, кілька днів не було жодної вістки, і десь за тиждень Оля бере слухавку і радісним голосом каже:

— Так, так, у нас все гаразд. Ми тепер разом. Оце сьогодні тітоньку поховали. Її снарядом убило.

І я знову нічого не міг їй сказати, крім своєї мантри. Навіть не запитав, чий то був снаряд. Думаю, вона сама знайде винного. Якщо вже не знайшла.

×