Губи

Дорога з київських лісів до Кам'янця відома мені в найменших подробицях. Безперечно, вона є шляхом через "мою Україну", бо, як не крути, а Україна в кожного своя. Для когось Україна — це горді терикони Донбасу, або зажурені верби над Россю, або зелені полонини Гуцульщини. Кому як пощастило в цьому житті народитись.

З сьогоднішнього сумноокого Полісся, де я у приймах, шлях до житомирської Волині моєї батьківської лінії — короткий, як сім пісень Френка Сінатри. Саме стільки я встигаю прослухати, доки не відзначу всередині себе, що я вже майже вдома. Хоч пиляти до початку моєї пуповини ще добрих 400 кілометрів, починається вона вже з Житомирщини, бо там народився мій батько. У батька теж була пуповина.

Ось вони — Дяківці. Тут колись народився Михайло Стельмах

Я люблю Житомирщину, як онук. Ця любов цілком належить минулому, закопаному під хрестами неподалік Бердичева. Туди я приїздив зухвалим міщуком на канікули, дуже непомітно для себе під кінець зростаючись із місцевими людьми. Вже за Бердичевом починається Вінниччина, де в районі Хмільника звична остаточно сосна поступається ялині і змішаному лісу. Тут ще немає класичних подільських горбів, але люди в сезон продають білі гриби та суницю.

Й ось вони — Дяківці, останнє село перед моєю Хмельниччиною. Тут колись народився Михайло Стельмах. Сотні разів їздив через це село і весь час зі мною відбувалась незвичайна річ. Я завжди починав не знати чому уважно приглядатися до людських облич — чоловічих, жіночих, старечих, дитячих. Наче намагався з них вичитати якусь загадку.

Тільки кілька днів тому, крізь густий сніг, темряву й вітер минаючи заховані по хатах Дяківці, я зрозумів, нарешті, головне. Мене цікавили їхні губи! Тобто, чи були в цих людей такі самі пухкі губи, як у Михайла Стельмаха. Я їхав, і не було навколо жодного тіла, жодної душі, які спростували або підтвердили мій дурнуватий здогад, який, окрім мене, нікому в цілому світі не спав на думку.

×