Генрик здавався вічним, хоч усі навколо нього чудово знали, що нікого вічного в цьому світі не буває. Подумки його друзі та знайомі між собою підтримували цю радісну ілюзію "доброї форми" і "чудового здоров'я", усвідомлюючи, що форма вже давно не добра, та й здоров'я кепське.
Я познайомився з Генриком у Варшаві у його 82 роки. Ми прийшли з нашим спільним другом Богданом до нього додому з пляшкою української горілки на березових бруньках. Жарт полягав у тому, що його прізвище — Береза — цілком могло б належати українцеві. Планувався уявний акт самоспоживання. І Генрик мій банальний жарт оцінив, як слід. Тобто навіть не звернув на нього уваги.
Мій жарт він оцінив як слід. Тобто не звернув на нього уваги
Ім'я Генрик Береза в певному сенсі було синонімом поняття "польська література ХХ століття". Він знав про неї все або майже все. Насамперед як критик і як свідок. Із тим разом потрапив до відділку, з тою листувався, того не любив, але цінував, того любив, але вважав графоманом. Якби людське життя можна було уявити у вигляді кінофільму, то фільм "Генрик Береза" був би безкінечний.
Штука полягала в тому, що я просто сидів, як телепень, і нічого його спитати не міг. Я просто пив із ним теплу березову горілку і подарував йому свою польську книжку. Потім недовгі чотири роки ми переказували один одному вітання через Богдана, який незмінно підкреслював, що "Генрик сам ходить", "Генрик ще нівроку крепкий" і "в Генрика все, як завжди, гаразд".
Упродовж наступних чотирьох років Генрик перетворився на якусь дуже важливу точку на уявній мапі мого життя. Ми часом зідзвонювалися, і він незмінно запрошував до себе в гості. А я завжди думав, що от коли настане цей другий раз, уже не буде ні банальної горілки, ні незручної мовчанки. Отоді я вже про все його запитаю і нічого не пропущу повз вуха.
Кілька днів тому він помер. Але я чомусь упевнений, що той другий раз обов'язково настане. І наговоримося ми тоді з Генриком досхочу.
2 
1
Коментарі
5