Люблю колонки Миколи Рябчука. Особливо ті, де він розповідає про свої закордонні враження. Знаю також, що є певний тип українського читача, якого подібні історії сильно нервують. У мене теж є чимало закордонних історій, про які я — з огляду на цю нечисленну верству незадоволених читачів — писати уникаю. Мабуть, через підсвідоме бажання сподобатись усім.

Але є одна історія, якою варто поділитися — вже навіть тому, що в ній насправді нічого, крім дива, нема.

Дія відбувається у квітні минулого року. Місце — Вашингтон, центр Рональда Рейґана, серце американської бюрократії та штивності. У мене тут творчий вечір, але я ніколи не виступав перед такою кількістю людей у краватках. Від цього було трохи ніяково, бо я навіть не здогадувався, як моє слово відгукнеться в їхніх душах. І як людина, що потребує психологічної підтримки, почав очима нишпорити по залі в пошуку теплого українського погляду.

І я знайшов три пари молодих дівочих очей, які належали явно їм — представницям моєї землі. Вони для мене і я для них у той момент були якимось мільйонним варіантом легенди про євшан-зілля. Вистачало знати, що вони тебе сприймають так само добре, як дівчинка із сусіднього під"їзду, з якою за все дитинство ти, може, й перемовився кількома реченнями, але точно знаєш, що тебе пов"язує з нею щось дуже важливе і зовсім невагоме.

Після закінчення виступу ці троє дівчат підійшли подякувати за виступ. Двоє з них працювали у столичному передмісті. Мій вечір їм прорекламував панотець у церкві. Третя була не з ними і прийшла випадково.

Третя була не з ними і прийшла випадково

Для підтримки розмови питаю в дівчат:

— А ви звідки?

А вони хором:

— З Кам"янця-Подільського!

Третя дівчина робить круглі очі:

— І я з Кам"янця-Подільського…

Мені нічого не залишалось іншого, як вигукнути:

— І я з Кам"янця-Подільського!

Вигукнув так голосно, що на якусь мить і сам не повірив у свої слова.

×