Один мій знайомий театральний режисер Юрко вже давно працює в Москві. Він із тих, у кого любов до батьківщини на відстані стає яскравішою.
— У нас на Дніпропетровщині, — він впадає у властиву діаспорянам ейфорію, — діти, взагалі-то, або суржиком розмовляють, або поганою російською. Але ніхто з них не скаже "бабочка"! Ніхто! Тільки "метелик"!
Юркові почуття мені зрозумілі. Мовляв, попри всі викрутаси жорстокої історії та будні безпросвітного сьогодення душа народу зостається чистою й незайманою. Немов той прекрасний метелик, що випурхує в погідний травневий день із лялечки, яка ще вчора була потворною гусінню.
Мені теж часом кортить бачити людей крізь призму Юркового метелика. Але, як на лихо, найчастіше моє бачення спотикається вже на першій призмі — яйця.
Учора він — душевний друг, сьогодні вже депутат — не вітається
Однак насправді все дуже просто: люди бувають різні. Сьогодні він — душогуб, а завтра плаче над випадково роздушеним тільцем метелика. Вчора він — душевний друг, сьогодні вже депутат — не вітається. Але в усьому й завжди люди — справжні.
І ця їхня дивовижна здатність змінюватися з повівом вітру бентежить найбільше.
— Людино, от що в тобі зараз говорить? Гормони? Авітаміноз? Недоспана ніч? Кепське виховання? — запитую я самого себе. — Чому ти дозволяєш собі зверхньо ставитися до людей, коли іноді сам жодної критики не витримуєш? І хто тобі дав право судити, класифікувати, наколювати їх, наче метеликів, на голки? Чим ти кращий? Тим, що вмієш із літер складати слова, а зі слів — речення?
Бо й справді: який з мене толк? Без мене не зупиняться поїзди. Без мене спечуть хліб. Без мене тектиме трубами газ. Без мене все залишиться на своїх місцях. Можливо, лише "метеликів" тут стане трохи більше, ніж "бабочек".
1 
1
Коментарі
13