У Польщі до мене часто підходять жебраки, які завжди просять кілька злотих на випивку. Один мій знайомий помітив, що вони по всій Європі змінили тактику. Тепер не просять на фальшивий квиток додому, не кажуть "подайте на хліб", а, сміливо дивлячись в очі, вимагають: "Я не буду вас обманювати. Мені потрібні гроші на випивку".

В Україні до мене часто звертаються циганські ворожки. Я завжди їх уникав, намагаючись не вступати в контакт. Бо якщо з ними встановити зв'язок, нічого доброго не буде. Я знаю про ці фокуси з дитинства.

Але торік, одного понурого березневого ранку, я йшов настільки розслаблений авітамінозом, що й не помітив її. Пристаркувата циганка впіймала мій мутнуватий погляд і вчепилася в нього, як обценьками. Я йшов поволі, а вона ступала за мною, хрипко дихаючи, наче всередині в ній працювали якісь мембрани, за допомогою яких вона читала мене, як відкриту книгу.

У тебе, синку, у сім'ї два мерці було

— У тебе, синку, у сім'ї два мерці було, — сказала вона, і я не здивувався.

— Ти, синку, своєю головою на життя заробляєш, — сказала вона, наче й так не видно, що на життя я заробляю не руками.

Вона раз по раз відкривала про мене якусь нову, очевидну істину. Доки, немов цвях у підлогу, не забила в мене фразу. І я зупинився, як укопаний:

— Ти, синку, до кінця життя згадуватимеш мене.

Тоді я обернувся і заговорив. З єдиною циганкою, яка знайшла до мене ключик. Вона й справді розповіла мені все, що змогла з мене вийняти. І мені зовсім не шкода було віддати їй останні гроші.

Взагалі-то, нічого особливого — робота, діти, жінки, хвороби. Наприкінці вона дала мені чарівні 10 копійок, запакувала в них усі мої проблеми і через три дні наказала їх викинути.

— І скажеш, синку, таке… — далі йшов текст, який запам'ятати було неможливо.

Через три дні я просто викинув ті 10 копійок. Хоч іноді мені здається, що зовсім і не ті.

×