Про уміння вибачатись

Цим уміння нас привчають користуватися з дитинства. Доросле життя, на жаль, не робить нас досконалішими, але в ньому так само потрібно відчути іншу людину, а значить і вибачатись, каятися. Втім вибачення і каяття – поняття не тотожні.

А чому я про це згадав? У пресі промайнуло повідомлення про вихід у США нової книги екс-першої леді, а потім секретаря і держсекретаря (практично другої особи в правлячій ієрархії країни) Гіларі Клінтон. Одне з мото цієї книги – вибачення перед громадянами за співучасть пані Клінтон, тоді сенатора, в обмані свого народу щодо причин інтервенції в Ірак. Не знаю, чому Гіларі вдалась до цього, можливо, вона все-таки вирішила взяти участь у наступній президентській гонці, але факт є факт: вона публічно покаялась за співучасть у злі. І це, якими б не були мотиви каяття, мужній крок.

І хочете чи не хочете, факт каяття пані Клінтон змушує нас задуматись: а чи наша українська політеліта здатна вибачитись перед народом? Не всує, не для годиться, як, скажімо вибачався Єльцин перед росіянами за обман і злигодні, в які він кинув Росію за роки свого п'яного правління? Не знаю як хто, а я такого не помічав.

За аналогією з предметом каяття екс-першої леді пригадую, як давили на Верховну Раду президент Кучма і прем'єр Ющенко, щоб вона дозволила послати в Ірак на підмогу американцям наш миротворчий батальйон. Ющенко говорив тоді мені: ну чому ви противитесь, я прийду до вас у фракцію і переконаю, що це треба робити. Мовляв, Україні це вигідно, ми матимемо доступ до іракської нафти. Щодо доступу, то, як відомо, нам показали дулю, а з Іраку ми одержали близько двадцяти трун з тілами наших хлопців. Якщо пам'ятаєте, я пропонував Верховній Раді послати в пекло війни батальйон під командуванням особисто Кучми, але правляча банда за підтримки комуністів мій законопроект відхилила.

Відтоді минуло двадцять років, але ні від Кучми, ні від Ющенка вибачень перед народом за участь в іракській авантюрі ми так і не почули. Може, вихід книги гіпотетичного наступного президента США спонукає їх до каяття? Я особисто сумніваюсь у цьому, бо, по-перше, каяття під примусом – річ пуста в усіх відношеннях, а по-друге, нагадуватиме ту ж зігнутість перед патроном, яку вони обидва демонстрували під час заганяння своєї країни в авантюру на Близькому Сході. Ну і каятися через цілу епоху перемін – що кидати услід тупицею.

А все ж, а все ж… Чи є совість у людей, які в політиці захищають не свій народ, а чужі інтереси? І чи хтось із наших президентів покається, що загнав Україну в кошару феодального олігархату? А у них у цьому сенсі рильце в пушку в усіх…