Олігархізація плюс глобалізація
Україна живе війною і виборами. Власне не Україна як така, а її політичний клас. Бабуся Горпина рахує копійки, аби дотягнути до пенсії, токар Павло забув, коли приносив додому премію і коли їздив з дітьми на море, медсестра Катя боїться, щоби з оптимізацією лікарні її не вигнали з роботи, вчителі згадують ще недавні, здавалося, роки, коли найкращий за часів незалежності міністр освіти Ніколаєнко щороку "вигризав" їм добавки до зарплат, нині нахабно урізані Яценюком до сухої кістки, матері бояться втратити синів від куль, мін і ракет збожевілого Путіна, а політики гребуть землю під своє депутатство. Реальність війни і реальність політичного життя злилися в такому сплаві, в такому клінчі, що, здається, їх не розщепити, не розтягти.
Але це так здається тим, хто забув, що таке українська політика, і хто думає, що війна все змінила, що ми стали єдиною нацією і що відтепер ми всі заодно. Власне, так думають багато хто з тих, хто гадає, що революція гідності змінила правлячий клас, що він живе з народом одним життям, а в умовах нав'язаної Росією війни всі ми побратими. А тим часом треба просто протерти очі, аби побачити: ніщо по суті не змінилося. Політична й економічна система та ж, що й була, просто стало більше косметики і жовтоблакитнтної барви, під якою шабарюють та ж корупція і та ж безсоромність наживи на крові і поті народу. Парасюки і семенченки воюють за Україну, а олігархи – за свою калитку – ось і вся, кажучи мудрагельним словом, парадигма політичної історії дня.
Щоб переконатися в цьому, погляньмо на політичний ландшафт передвиборної України, яку залишили в обіймах старого виборчого закону Януковича. Власне, і не обіймах, а в удавці. Хто іде в нову Верховну Раду? Та ті, хто в ній і сидів. Списки нові, а писаки старі. Поміняли назви, камуфляж, а по суті – та ж орда від олігархів. І блок Порошенка, і команда Тимошенко, і альянс Кличка, і радикали Ляшка – все це годованці різних промислово-фінансових груп українських олігархів, які перегруповуються з решток і уламків таких же підконтрольних тим групам партій. Про команди Порошенка й Тимошенко навіть їхнім фанатам не треба багато пояснювати, хто вони і заради яких статків живуть у політиці. У Кличка – солянка з ющенківців, мера з космосу і ще багато яких приблуд. У Ляшка, щоправда, молодняк, але ж сам він шахрай з шахраїв, служить капіталу і урізноманітнює ландшафт хіба що безоглядним губошльопством. У губошльопстві у нього є попередники і союзники – Юрій Луценко, якого за зрадливість і перебіжництво уподобав президент, забувши, як той зраджував його кума.
Що маємо в сухому залишку? Та ж олігархічна орда плюс губошльопи.
І навряд чи змінить ситуацію у Верховній Раді об'єднання "Громадської позиції" Анатолія Гриценка та "Демократичного альянсу" Василя Гацька, які дистанціюються від олігархів і правлячої команди і, очевидно заслуговують на найвищий бал довіри виборців, якби не псували виборчої атмосфери політичне шахрайство Ляшка і гроші олігархів вкупі з мажоритарним розбоєм капіталу. Гриценку і Гацьку треба було б будь-що перебити наступ капіталу на виборців, але сил камерного "Дзеркала тижня" для цього мало, а в ток-шоу вони можуть легко загубитися в губошльопстві Ляшка , там голос розуму пробивається важко.
Іще одна суттєва річ. Нова Верховна Рада залишиться без лівого сектора, що і не по-європейськи, і не по-людськи. Навіть якщо Компартія якимось дивом проб'ється в парламент, вона вже асоціюється не з лівими, а з ліваками, а тісне співробітництво з регіоналами геть відкинуло її з когорти чесних партій.
Не бере участі у виборах соціалістична партія, яку розколов за завданням Януковича Микола Рудьківський заодно з Устенком, невдало рекомендованим у лідери попереднім керівництвом партії, а з трагічною загибеллю Валентини Семенюк позбавленої взагалі харизматичної постаті. Тим часом Європа без соціалістів у парламентах і урядах не живе і не розвивається, а Україна, як писав Кучма, не Росія, а ми додамо – і не Європа. В політичному вимірі. Може, з нею порозумнішаємо. Україні так чи інакше сама доля велить лівішати, а доля – це вибір.
Вибори змушують партії кидати карти на стіл. І ми маємо тверезо аналізувати, в кого яка карта. Кому і за вухом не сверблять наші проблеми, хіба що чешуться на нас язики, а кому Україна болить, наче відкрита рана. Мені дуже не хочеться після виборів знову говорити і писати: народе, ти помилився! Але то вже як буде, а я звик говорити правду і сам собі не зраджу.
