"Ви, як жінка, – цілком не мій тип. Але жінки у вас не шукаю"

З Наталени Королевої чоловік зробив українську письменницю

Граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський березневого дня 1904-го виїхав на київський вокзал зустрічати ­доньку. Вони не бачилися майже 12 років – дівчина була на вихо­ванні в монастирі у французьких Піренеях. Й от вона, вже 16-річна, прибула до Києва. Батько, якого майже не пам'ятала, був ввічливий, але стриманий. Дівчину звали ­Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. До батькового польського прізвища додавала й іспанське покійної матері: де Кастро Лачерда Медінаселі. В історію української літератури вона ввійде як письменниця Наталена Королева.

Батьків київський дім був розкішний. Коли сіли до столу, ­дівчину вразила різноманітність страв: "Ніде на Заході не починався обід так, як тут, – пише вона в автобіографічній повісті "Без коріння", – солоними і маринованими рибами, кав'яром, грибками й іншими добірними стравами". Її, яка щойно з монастиря, спантеличило, що всі одразу взяли до рук виделки. Ноель – так Наталену назвала київська рідня – хвилину повагалася, встала, подумки проказала молитву й перехрестилася. Запала тиша. Батько промовив:

– Давно вже я не бачив людей, що дякують Богові за їжу. Був це звичай гарний…

– Але недоречний! – перебила його друга дружина, Людмила Лось, мачуха Наталени.

Під час застілля "іноземка" припустилася ще не одної помилки. Наприклад, сама підняла впущеного носовичка, замість дати зробити це лакеєві. І ввечері того ж дня на сімейній нараді було вирішено віддати Ноель до Інституту шляхетних дівчат. Там її навчать поводженню в товаристві. Але перед тим вона мусить опанувати російську, якою там викладають.

Найняли вчителя – студента-філолога. Щоб Ноель було легше, взяли в дім сільську дівчину Марусю. Ті уроки Наталена Королева згодом згадувала зі сміхом.

– Цвєлі, цвєлі цвєтікі і пабльоклі, – диктував викладач.

– Цвеле, цвеле, цвецеле… – старанно вимовляла, як могла.

А Маруся – перша "українізаторка" Наталени – тлумачила то їй на свій лад:

– Цвірінь, цвірінь, голоцуцики! Та й подохли!

"Ті, немов лапаті, "пажалуйста", клесуваті "взаімаатнашенія", повзаючі "палєзнасті" і мов позакручувані та у вузли позв'язувані "удавлєтваренія" та "законасаабразності" творили в голові химерні зоологічні чи ботанічні зображення", – описувала згодом те своє навчання.

У київському Інституті шляхетних дівчат музику в неї викладав Микола Лисенко. "Елегантний, з сивою головою й рожевим обличчям", – описує вчителя. Спершу він був нею невдоволений:

– Ой, ледача ж чужинка, хоч і чорнобрива.

Змінилося все, коли на одному уроці Ноель випадково випустила свою течку. Серед розсипаних нот Лисенко помітив українські композиції – "Ой одна я, одна", "Нащо мені чорні брови". Заінтригований, попросив Ноель зіграти – і вже за хвилину відкинувся на стільці й заспівав:

– Зоря з місяцем над долиною зустрічалася…

А одного дня приніс їй написані власноруч ноти романсу "Зоря з місяцем". Угорі була присвята: "Моїй учениці".

В інституті її недолюблювали і не втрачали нагоди покпити. Описує один випадок. Урок починався молитвою, яку проказувала чергова. Раз, коли це мала робити Наталена, одна з інституток простягнула їй аркуш – ось, мовляв, сьогоднішня молитва, для тебе переписала, бо старослов'янську важко розбирати з незвички. Дівчина почала читати:

– Царю Небесний,

Спасі меня от куртки тєсной,

Как от огня…

Почулися смішки, але Ноель вже звикла до насмішок через свій акцент, тож продовжувала:

– Я, Царь Небесний, хорош уж тєм,

Что просьбой лішнєй не надоєм.

Коли складала іспит із Закону Божого, католицький священик, який входив до комісії, випросив, щоб Наталені дозволили відповідати латиною, яку вона знала краще за російську.

В автобіографічній оповіді про інститутські роки в Наталени Королевої часто чути нотки суму за попереднім монастирським життям. Та наступний поворот долі змусив її шкодувати вже за Україною – родина виїхала до Петербурга.

Перебування у столиці Російської імперії Наталена Королева описала в автобіографічній повісті "Шляхами і стежками життя". Мачуха пропонує їй до вибору кількох женихів, та жоден Наталену не влаштовує. Вона поринає в науку. Вступає до Археологічного інституту, бере уроки у співака Олександра Мишуги, захоплюється театром, відвідує Академію мистецтв. Зацікавлюється ще й медициною.

"Мачуха з батьком продовжують вимагати скорення й одруження, – пише про круговерть наступних років дослідниця Катерина Доценко. – Естрельїта, будучи досить емансипованою баришнею, йде на неймовірний для вихованої панночки вчинок – вступає в Петербурзі до трупи французького Михайлівського театру, а згодом укладає контракт із паризьким Theatre Gymnase, маючи чудове мецо-сопрано. А далі понеслося… Гастролі… Звістка про туберкульоз… Відмова від театру… Виїзд за кордон… Перші спроби пера французькою в різних журналах під псевдонімами… Повернення до Києва… Примирення з важкохворим батьком, якого незабаром не стане… Пекло Першої світової… Сестра милосердя… Нагороди… Тиф і кілька запалень легенів… Шалене кохання до перського князя Іскандера Гакгаманіша ібн-Куруша, й одруження нарешті!.. А за кілька місяців – загибель коханого… Подорож до Персії з домовиною… Повернення… Від'їзд із мачухою до Чехії… Її смерть у дорозі… Чужина… Тяжка праця…"

В українській місії у Празі Наталена зустрічає Василя Короліва-Старого: за покликанням – письменника й маляра, за фахом – ветеринара. У них багато спільних інтересів – живопис, література, архітектурні пам'ятки, разом блукають вулицями Праги. Наталена добре знає чеську – навчилася її ще в Києві від мачухи. Королів-Старий же цієї мови так до ладу й не опанував.

Крім української й чеської, вона знає французьку, іспанську, італійську, латину, польську, російську, ази перської, англійську. Коли українську місію закрито, Королів-Старий приносить Наталені підробіток – дещо на переклад. Потім, завваживши добрий літературний стиль, починає "вчити її на українську письменницю", як згодом сама казала. Щораз частіше він навідується до неї в гості і одного разу ошелешує:

– Слухайте-но, товаришу! Тільки прошу вас не ображайтеся і не викиньте мене з хати, коли скажу не до ладу. Нас на світі тільки двоє. Але кожен з нас сам собі, як Робінзон і П'ятниця на безлюдному острові. Ані у вас, здається, ані у мене, це цілком певне, немає нікого на світі. Чи не було б мудріше створити таку кооперативу з нас двох? Щоб допомагати одне другому нести тягар життя, який вже нам обом намуляв рамена. Як було б дружньо і приємно от тепер, напившись чаю, закурити папіроса і сісти до стола за працю, так до трьох годин ночі. Але коли б я залишився у вас до такої години тепер – почалися б сплітки-пересуди. Ваша господиня викинула б вас з хати "за поведінку". Навіщо це нам? Навіщо псувати собі трохи цієї зручности, приємности, які ще можна мати від життя? Виходьте за мене заміж! Бо інакше цього не можна розв'язати.

Наталена Королева переповідала це дивне освідчення літературознавцеві Дмитрові Бучинському наприкінці 1950-х. Зізналася, як спантеличена закинула Короліву, що вони майже не знайомі. Той приголомшив її ще більше:

– Скажу вам правду: я ніяк не закоханий у вас. По-перше – я вже "відкохав" своє! Мені 42 роки. До того ж, вибачте, що скажу грубо шитим словом: ви, як жінка, – цілком не мій тип. Але жінки у вас не шукаю. Бачу у вас ідеального товариша. Родина мені не потрібна. Я не "родинна людина". Але без товариша мені дуже-дуже тяжко жити.

31-річна вдова пристає на таку неромантичну пропозицію. І після заміжжя остаточно "українізується" – тепер вона Наталена Королева.

"Не вмію шити, вишивати, в'язати. Варити навчилася, як вийшла за Василя Королева в Чехах", – зізнавалася вона в листі до Івана Огієнка. На початку 1920-х ­подружжя осідає в місті Мельник, за 30 км на північ від Праги. Живуть на гонорари й невелику пенсію, яку Наталені виплачує Червоний Хрест. Беруться за будь-яку роботу. Навіть розписували церкви й малювали листівки.

Вона пише українською, але майже не пише про Україну. Хіба що збірка "Легенди старокиївські", а так – про Стародавній Рим, середньовічну Німеччину, Близький Схід, перших християн, перекази Провансу. "Вимагали від мене, щоб я писала "про запорожців", "про Довбуша" або щоб я віддзеркалювала біжуче життя. Мені все закидали, що я беру "далекі українцям теми", – нотує у своїх спогадах докори тодішньої емігрантської критики.

– Не слухай їх. І не читай критики на себе, – радить їй ­чоловік

Із Василем Королівим-Старим вони проживуть разом два десятиліття. Восени 1941-го за зв'язки з ОУН ­гестапо заарештувало кількох їхніх знайомих. Почали регулярно викликати на допити й Василя Короліва-Старого. "Грудня 11-го 1941 року В. Королів помер, – пише Наталена ­Королева в одній з автобіографій. – І я лише за півроку довідалась, яка була причина його смерти. Грудня 9-го 1941 року він поїхав до Праги. Чому? Не сказав мені. А я дуже не випитувала, бо знала, що він там має у друкарні книжки і ті листівки, що з них я Вам послала дві. Сказав тільки, що лишиться в Празі день чи два, бо був дуже побожний і хотів перед Різдвом сповідатися. ­Повернувся 11 грудня ввечері. І подзвонив. Я відчиняю. Сказав тільки: "Слава Ісусу Христу!" – і впав мертвий… Без агонії, без страждань… Тільки двічі затремтіли повіки…

Я побігла до сусідів, щоб помогли перенести на ліжко. ­Сусід відійшов уже на працю. Тож прийшла сусідка та син сусідів. (…) На Щедрий вечір з'явилися німці з трусом. Нічого не знай­шли, але ще були разів три чи чотири, доки не переконались, що я нічого справді не маю і не знаю. А за півроку зустрінула я в Празі скульптора-чеха, нашого знайомого. Він розповів, що зустрів був мого дружину саме в день його смерти, 11 грудня 1941 року. І здивувався, що той такий ­блідий і зворушений. На те дружина йому сказав, що його викликали до гестапо. Воно його тепер пустило, але він певний, що "за тиждень або два його заберуть до концентраку".

По війні вона працювала в Мельнику у школі. Свого чоловіка-"дружину" пережила на чверть віку.

Мати померла через кілька годин по пологах

Наталена Королева написала з півдюжини автобіографій і дві автобіографічні повісті. Дату народження всюди вказує одну й ту ж – 3 березня 1888 року. А от щодо місця, де з'явилася на світ, – є варіанти. Переважно вказує село Сан-Педро де Карденья біля міста Бурґос на півночі Іспанії. Батько, граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський, з її матір'ю – Марією-Кларою де Кастро Лачерда Медінаселі – познайомився на французькому курорті. Вона померла через кілька годин по пологах.

"Батько так був засмучений маминою смертю, що не хотів мене ані бачити. Тож перші чотири роки життя я провела в бабуні, матері мого батька, Теофілі Дунін-Борковської... Вона мене привезла (з мамкою) на Волинь", – пише Наталена Королева в одній з автобіографій наприкінці 1950-х. Та в листі до ­Дмитра Донцова в 1930-х подавала іншу версію про місце народження: "Сама звичайнісінька я собі волинячка. ­Народилася на Волині року Божого 1888, дня 3, місяця березня". В архіві чеського міста Тршебонь, де зберігаються документи про її одруження з Василем Королівим-Старим, зі слів Наталени записано: "Дружина Наталія, уроджена ­Дунін-­Борковська, народилася 3 березня 1888 року в Луцьку на Волині".

У родинному маєтку в селі Борки Наталена виховувалася до смерті бабусі 1893-го. "Не було мені ще й 5 років, як умерла бабуня Теофіля. Вуйко Евгеніо – материн брат, був старшиною королівської гвардії, за потім став католицьким священиком, – приїхав за мною і знов привіз мене до Еспанії. Але в себе залишити не міг. Він ніколи не мав жодної господині ані жіночої прислуги, тому не було кому мене доглядати. Довго шукав пансіонату, який би схотів мене прийняти. Ніхто не хотів, бо до пансіонатів приймали лише від 10 років. Батько був невідомо де – на Цейлоні, в Індії, в Єгипті. Бо був він членом Французької академії наук (ентомолог) і бував у наукових подорожах. Нарешті вуйко Евгеніо знайшов десь у Піренеях кляштор, який мене прийняв із тим, аби я там виросла, а як буде мені 10 років, вступила до їхньої школи".

У монастирі Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, неподалік кордону з Іспа­нією, минули наступні 12 років життя.

"Наталена Королева була невисока на зріст, досить огрядна, одягалася дбайливо, хоч ходила, звичайно, не в новому. Харчувалася скромно, пила здебільшого каву з молочним порошком, що його розводила водою. До того – шматок хлібу або булочка. Не раз жартувала, що таємниця довговічності полягає в тому, щоб мало їсти.

Жила Королева у власному невеликому домику, де займала кімнату поверхнею в 20 кв. метрів, з одними дверима та з одним вікном. Крім печі, стояли там софа, що вночі заступала ліжко, письмовий стіл, кілька шаф та етажерок з книжками, мисник і два табурети. На столі лямпа, друга лямпа-дзеркало на суфіті. Стіни досить щільно позавішувані картинами, що їх змалювала сама Королева та її чоловік. Підлога застелена килимом. Всюди дуже чисто.

Можна б ще добавити, що вдержати чистоту не було для господині такою легкою справою, коли врахувати її старший вік і подекуди каліцтво. Наталена не могла вільно ходити, в неї були хворі ноги. Ідучи, спиралася на палицю. Держала при собі кота, майже ніколи не випускала його надвір, тож мусіла за ним прибирати, не раз по найнедоступніших кутках".

Із некролога в часописі "Овид", Чикаго, у №1 за 1967 рік. Наталена Королева померла 1 липня 1966 року

×