"В Киеве мне пришлось увидаться с… композитором Лысенко. У последнего я ел вареники и слушал отрывок из его "Тараса Бульбы". Не понравилось..., т.е. "Тарас Бульба", а не вареники", - записав якось у щоденнику російський композитор Римський-Корсаков. Історія напіванекдотична. Та за нею стоїть серйозне запитання: яке місце посідав Микола Лисенко в сучасній йому музичній культурі? Бо за певними стандартами, композитор - це той, хто має в своєму арсеналі симфонію. У Лисенка їх не було. І музикознавці досі дискутують: хто ж у нас формально перший "справжній" композитор - Микола Лисенко чи Борис Лятошинський?

Його порівнюють із угорцем Ференцом Лістом або поляком Фридериком Шопеном, основоположниками новочасної національної музики своїх народів. Але вони обидва жили та творили в Парижі - осередку передових музичних ідей, і завдяки цьому стали майстрами світового класу. Лисенко так само міг зробити кар'єру в Петербурзі або Лейпцигу, де йому пропонували залишитися після навчання. Але він повернувся в Україну - окраїну імперії, провінцію, позбавлену власного професійно-музичного середовища. У таких умовах, теоретично, висока музика просто не може з'явитися. Та все ж і Микола Римський-Корсаков, і Петро Чайковський вважали, що Лисенкова опера "Тарас Бульба" може йти на імператорській сцені. Обіцяли своє сприяння, тільки "это должно быть, разумеется, на русском языке". Це й зупиняло Лисенка. Він навіть не закінчив оркестрування твору, а сама опера побачила світло рампи аж за 44 роки після написання.

Хто у нас формально перший "справжній" композитор - Микола Лисенко чи Борис Лятошинський?

Микола Лисенко застав старосвітське лівобережне панство, яке пам'ятало Гетьманщину. Козацький сентимент був головним у його житті й творчості, бо він сам належав до давнього роду. Шляхетський герб Лисенків - перехрещені шабля й стріла на золотому щиті, увінчаному шоломом із короною й трьома страусовими перами. За сімейною легендою, родовід їхній іде від запорожця Вовгури-Лиса. Хоч за документами, засновником роду по батьківській лінії вважали учасника війни 1648-1654 років Якова Лисенка. Його син Іван був переяславським полковником у кінці XVII ст.

Мати походила з козацького роду Булюбашів. Її предок - турок, який утік на Січ. Материному дядькові, Миколі Булюбашу, належало село Гриньки, де й народився майбутній композитор. У дворі дядька Булюбаша стояло дві старовинні козацькі гармати, з яких салютували по святах. У цьому середовищі всі добре знали одне одного, близькі сусіди часто ставали родичами.

Батько Миколи Лисенка командував ескадроном у кірасирському полку, що стояв у Кременчуцькому повіті. У тому полку служив російський поет Афанасій Фет. Він учив малого Миколу писати літери. Хлопчик у всіх випрошував для цього олівці, за що офіцери прозвали його Карандашиком. Ті самі офіцери навчили його триматися в сідлі. У нього рано проявився музичний слух: коли полковий оркестр фальшивив, малий тікав, затуливши вуха. Мати добре грала на фортепіано, і він з нею - у чотири руки.

Удома батько розмовляв українською. А мати, хоч із Полтавщини родом, випускниця петербурзького Смольного інституту, мову забула, не могла вимовити "паляниця". Було, що вони з Миколою розмовляли тільки по-французьки - бо він не хотів по-російськи. Згодом, як став знаменитий, мати, на догоду йому, переходила на українську, але так невміло, що Лисенко сміявся:

- Мама, не терзайте Украину!

Удома батько розмовляв українською. А мати, хоч із Полтавщини родом, мову забула, не могла вимовити "паляниця"

Про перше кохання Миколи Лисенка залишив спогади письменник Михайло Старицький. Хлопець рано осиротів і виріс у сім'ї свого дядька Віталія Романовича Лисенка - батька Миколи. Останній доводився йому троюрідним братом.

На канікулах після 5 класу гімназії Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі. Кокетлива блондинка звалася Теклею. Можливо, була полька але, писав Старицький, "русским языком владела хорошо, а глазками еще лучше". Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло - вірші. І потім співатиме їхній витвір, бо має добрий баритон. Так і зробили. Пісня закінчувалася словами:

Дай хоть единое лобзанье

За наш сердечный мадригал!

Коли батьків не було вдома, паничі впрохали кучера запрягти коней і в парадних гімназичних мундирах - червоний комір із золотим шиттям - подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама - господарі десь поїхали. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір.

На канікулах після 5 класу гімназії Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину

У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку. "Мабуть, ми цілували їх довше, ніж годиться", - зізнавався потім Старицький, - бо кокетка сказала: "Досить! Більше - якщо заслужите!" Але лишила їх ночувати на хуторі - щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали - ділилися враженнями та планами на завтра. "Вдруге такого трепету неземного блаженства в житті вже не повторялось", - пише Михайло Старицький.

А на світанку з дому прислали грізну записку з наказом негайно повертатися. Нещасні коханці поїхали, не попрощавшись. Згодом, коли вчилися в Харківському університеті, Микола й Михайло закохувалися вже нарізно. А Старицький узяв собі за жінку Миколину сестру Софію.

Коли й Лисенки, і Старицькі жили в Києві, старі сусідські зв'язки підтримували й тут. Оселилися в районі, де сходяться вулиці Тарасівська та Маріїнсько-Благовіщенська - нинішня Саксаганського. Поруч жила родина Косачів. Ларису Косач - Лесю Українку - вчила грати на фортепіано Ольга, перша дружина Лисенка. А він сам ще раніше тримав вінець при вінчанні Лесиної матері, в літературі відомої під псевдонімом Олена Пчілка.

Пчілка переповідає таку історію з часів, коли в українській культурі вже набирав сили модернізм. Якось композитор попросив Лесю Українку написати вірш до його кантати на смерть Тараса Шевченка. Леся не терпіла писати вірші "з нагоди", а тут Лисенко - патріарх. Та ще й вимагав, щоб вірш починався словами "Вмер батько наш та й покинув нас".

- Коли то вже було! - сказала Леся.

Микола Віталійович дуже серйозно відповів, що ця втрата не має строку давності. І Леся таки почала вірш саме з того рядка - хоч будь-кому іншому відмовила б. Утім, він писав не лише "в народному дусі". Узяти хоча б його увертюру до "Гамлета", що в перекладі Старицького був уперше поставлений саме в домі Миколи Лисенка.

Лесю Українку вчила грати на фортепіано Ольга, перша дружина Лисенка

Батьки Ольги О'Коннор - першої дружини композитора - поміщики шотландсько-французького походження. Жили неподалік Лисенків - у Миколаївці, нині Фрунзівка Глобинського району на Полтавщині. У ній молодята й вінчалися в липні 1868 року. "Ольга была… очень хорошенькая, умная, острая и живая чрезвычайно. Приглянулась мне в период моего отъезда за границу в Консерваторию. Тоскуя по родине, я стал писать Ольге. Вот и начало Гименея! Приехав летом на вакации, я, подгоняемый Ольгой (я всегда был несколько конфузлив), объяснился", - згадував Лисенко 1908-го.

Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей. Очевидно, через те й розійшлися. Не офіційно, бо тоді це був складний процес, суд вимагав би назвати "винних". А вони обоє цього не хотіли. Просто припинили жити разом і зберегли добрі стосунки. Вважають, що романс "Коли розлучаються двоє" на слова Генріха Гайне Лисенко присвятив саме Ользі О'Коннор.

Другою його дружиною стала знову Ольга - з чернігівського роду Липських (1860-1900). Вона хотіла в нього вчитися грі на фортепіано - для вступу до консерваторії. Він поселив ученицю в своєму домі на Хрещатику, 41 - навпроти нинішнього ЦУМу. Цей дім не зберігся. До консерваторії вона так і не вступила. Народила Лисенкові п'ятьох дітей. Померла 1900-го при народженні останнього - Тараса. Лисенко казав, що хлопець дуже схожий на матір, особливо - очима. Оскільки вони жили невінчані, діти, за тодішнім звичаєм, не могли вважатися законними. Але Ольга О'Коннор - вінчана дружина - надала всі необхідні свідчення та документи, щоб Микола Віталійович міг "усиновити" своїх дітей.

На схилі літ він мав іще один роман - із молодшою на 44 роки Інною Андріанопольською. Побачив її в Інституті шляхетних дівчат: вона там училася, а він викладав музику. Стосунки розвивалися переважно епістолярно. Листування спершу йшло через класну даму мадам Журавську. "Я человек немолодой, но не хочу сказать, что стар душой, духом, убеждениями, деятельностью, я не сдаюсь и не сдамся, пока хоть одна капля крови проходит через мое сердце", - писав Лисенко Інні.

Вони жили невінчані, тож діти, за тодішнім звичаєм, не могли вважатися законними

У нього була закохана не одна інститутка. Через те ревнива Інна навіть посварилася з подругою Марусею Жученко. І Лисенко мусив виправдовуватися: мовляв, він байдужий до Марусі. Бачилися вони рідко: "Не мог ли бы я вас встретить хотя бы в коридоре, там, где залы для упражнений музыкой, или в какой-нибудь другой зале?.." - запитував в одному з листів. У іншому був трохи переінакшений текст народної пісні:

Де взялася дівчина Інна,

Вона моєму щастячку винна…

Якось Інна процитувала в своєму листі рядок з модного тоді поета Семена Надсона: "Поцелуй - первый шаг к охлажденью". Лисенко відповів: я знав цього Надсона особисто, він бував у мене в гостях, чудовий поет, але міг і помилятися. "Не отказывайте мне, Инночка, в прежней любви! Любімося, як і спершу, а будущее решит!", - написав 8 жовтня 1906 року.

Після інституту Інна стала вчителькою музики в Ромнах, звідки, очевидно, була родом. А листування тривало далі. "Может, я со своей мужской точки зрения неправ, но я не могу себе представить, как это может не хотеться поцеловать любимого человека? Нічого, Інночко, може, колись і діждемо!" - писав він 30 вересня 1908 року. 1910-го, коли Інна приїжджала до Києва з Ромен, вони вдвох сфотографувалися. Від знімка вціліла тільки половина - з портретом Лисенка. Тоді ж, судячи з останнього листа, що зберігся, батьки заборонили Інні подальше листування.

Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професор Триштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. А вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до Музично-драматичної школи - і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку. Згодом він зійшов і лице покійника стало суворе.

Захистив дисертацію про розмноження водоростей

1842, 22 березня - Микола Лисенко народився в селі Гриньки Кременчуцького повіту, тепер Глобинський район на Полтавщині. Названий на честь материного дядька Миколи Булюбаша. Мав братів Андрія і Віталія та сестру Софію. Грати на фортепіано його навчила мати. З 1854 року вчився в 2-й Харківській гімназії.

1859 - вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, за рік перевівся до Київського. Закінчив його 1864-го, а за рік захистив дисертацію "О половом размножении нитчатых водоростей". Отримав ступінь кандидата природничих наук і вступив на посаду помічника мирового посередника в Таращанському повіті. Там прослужив рік і повернувся до Києва. Став заробляти як учитель музики.

1867 - почав учитися як піаніст у Лейпцизькій консерваторії. За навчання платив 80 талярів на рік. При тім голландська сорочка коштувала 2 таляри, пляшка бургундського - 1 таляр, двокімнатне житло - 9 талярів на місяць, а прокат рояля - 4 таляри на місяць. 1868-го приїхав додому на канікули, обвінчався з Ольгою О'Коннор, повернувся до Лейпцига вже з нею. Лисенкові, як піаністові, пророкували блискуче майбутнє в Німеччині, але він не залишився там після завершення навчання 1869-го.

1874 - поїхав учитися оркестрування в Миколи Римського-Корсакова до Петербурзької консерваторії. За два роки повернувся до Києва, а Ольга вчилася в консерваторії ще два роки. Із 1878-го викладав гру на фортепіано в інституті шляхетних панянок.

1880 - почав писати оперу "Тарас Бульба", якої так і не побачив на сцені. Всього створив кілька опер, з них три дитячі, понад 80 творів на вірші Шевченка, духовні та світські інструментальні композиції різних жанрів. Видане у 1950-1959 роках 20-томне зібрання не вмістило всієї спадщини композитора.

1900 - померла Ольга Липська, мати п'ятьох дітей Миколи Лисенка - Катерини (1880-1948), Галини (1883-1964), Остапа (1885-1968), Мар'яни (1887-1946), Тараса (1900-1921).

1902 - подорож Україною хору Лисенка - 36 хористів і двох солістів. Хоровою справою займався все життя, починаючи від 1861 року, коли вперше керував студентським хором у Києві. У грудні 1903-го урочисте святкування 35-ліття творчої діяльності Лисенка в Києві тривало три дні. Потім, за участі композитора, продовжилося у Львові. Наступного року на кошти, зібрані до його ювілею, Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу, що мала програму вищого навчального закладу. Під школу винайняв особняк професора Івана Сікорського, батька авіаконструктора Ігоря Сікорського, на вул. Підвальній, 1, сучасний Ярославів Вал. Будинок не зберігся. Школа після смерті Лисенка носила його ім'я, потім на її основі утворені Київську консерваторію та Київський театральний інститут.

1912, 6 листопада - Микола Лисенко помер у Києві. Похований на п'ятий день - чекали, доки з'їдуться родичі, діти та численні делегації з усієї України. На Байкове кладовище труну супроводжували тисячі людей, кілька хорів. Коли процесія йшла Васильківською повз театр Садовського, нинішня Оперета, оркестр театру заграв Жалобний марш Лисенка.

Діти Лисенка:

Катерина (1880-1948) - найстарша донька Миколи Лисенка. У заміжжі - Масленикова. Чоловік - художник з Полтави. Піаністка, акомпаніатор, очолювала Музично-драматичну школу після смерті батька

Галина (1883-1964), у заміжжі - Шило, працювала в Музично-драматичній школі, клас вокалу та фортепіано.

Мар'яна (1887-1946) - піаністка, педагог, закінчила Московську консерваторію, працювала у Києві та Львові

Остап Лисенко (1885-1968) - музикознавець, вчився в Петербурзькій консерваторії. У 1914-1916 роках керував хором при клубі "Родина", у 1941-1942-му - Київською музакадемією, брав туди багатьох хлопців, які потрапили в полон або підлягали вивезенню в Німеччину, і тим їх рятував

Тарас Лисенко (1900-1921) грав на багатьох інструментах, працював у нотному відділі бібліотеки Всеукраїнської Академії наук. Помер, очевидно, від тифу

×