Родину Галини Чужбенко від розстрілу врятував перстень

 

75-річній Галині Чужбенко було 7 років, коли почалася війна.

— Жили тоді в Харкові, на вулиці Воєнній у бараці на вісім сімей. Сусіди — переселенці-євреї. І нам комнатушку дали, як малоімущим. Батько нас кинув. Мати сама ростила шістьох дітей.

У жовтні 1941-го наші, як відступали, дозволили магазини грабувати. Суєта, стріляють з усіх боків, а баби вікна б"ють і в мішки товар напихають. Сестра Оля тільки встигла коляску дитячу витягти і банок із краскою в неї накидати.

Як есесівці зайшли в місто, наказали євреям зібрати речі й вийти з квартир. Сусідів довели до кожзаводу, поставили в ряд і розстріляли. Ми полякалися, пищимо з сестрами, бігаємо по порожніх кімнатах. Грубу розпалювали меблями розстріляних євреїв. На базарах міняли одяг на продукти. Старшому брату Толі було 16, найменшій сестрі Наташі — 2. Пекли на плиті лушпайки з картошки. Усім по шість шкурок.

У березні 1942-го родина пішки пішла до Полтави за 140 км.

— Знайомі казали, що в Полтаві голод менший і німці жалісливіші. Дорогою кілька разів бачили, як матері лишали на шляху немовлят. Якось жінка на обочині покинула маля. Воно пищить, ножками об сніг б"є. Вона зняла сорочечку, поцілувала в животик і побігла. Не оглядається, вуха затуляє, волосся на собі рве, сама кричить і біжить, аж падає. Ми собі в плач, оглядаємося, а мале вже снігом засипало.

Якось жінка на обочині покинула маля

У Полтаві поселилися в підвалі на вул. Леваневського, 8. У місті встановили комендантську годину: вільно ходити дозволяли до 16-ї. Потім без попередження стріляли. День ми ходили в школу, наступного — попрошайками. Біля солдатської кухні ставали в рядок. Німці йдуть мимо і кожен зі своєї тарілки комусь щось сипне в бляшанку. Давали нам канфети, цукор, хліб. Перед тим, як розбомбити завод, усім роздали по дві буханки хліба. Мама стала в очередь кілька разів. Німець побачив і сказав: "Не гуд, мать", бо іншим не хватить.

Один з "есесівців" перевіряв будинки і знайшов нас у підвалі. Наставив на маму пістолет. Хотів убити, але побачив на пальці в брата кольцо. Воно дешеве, несправжнє. Тільки блищало, як золоте. Толік знімати, а воно не сходить із пальця. Тоді витяг лєзвіє з кармана, розрізав шкуру, з кров"ю стягнув і віддав.

У будинку Галини Петрівни на стінах наклеєні календарі зі святими. Двері холодильника прочинені, всередині пусто.

— Уже два роки нема чого туди класти. Пенсія маленька, а дітям, онукам ще помагаю.

×