Яке там! Це безплатно!
Сьогодні о 6 ранку сіла у Києві у потяг "Москва-Хмельницький". Поверталась додому із Білорусії, де була на форумі. З мого вагону №1 юрбою виходили чоловіки, всі тягли за собою баули.
- Чого лізеш! Не бачиш, я йду! – прохрипів в обличчя перегаром високий дядько, й намагався витиснути мене з вузького плацкартного проходу своєю величезною рябою торбою.
Я зайняла своє 23-тє місце куплене за 25 гривень. Навпроти на "боковушці" у білій піжамі сиділа жінка років п'ятидесяти і розчісувала своє пишне чорне волосся. Раптом дядько з торбою повернувся.
- Ти це, не ображайся, - вже посміхаючись звернувся він до мене, сам схилився над жінкою у піжамі, щось шепнув їй на вушко.
- Ні, перестаньте, немає у мене мобільного... - здивовано відповіла йому та.
Чоловік пішов, та за кілька хвилин знову повернувся. Забув білого пакета, але так його і не знайшов. Востаннє глянув на жінку, зітхнув та вийшов з вагону.
- Ну чого до мене чіпляються одні алкаші? – бурмотала жінка. – От коли "челноками" до Москви їхали, мене дівчата залишали за товаром на вокзалі дивитися. У мене обличчя інтелігентне, я вчителька. Так біля мене натовпом ті п'яниці збиралися. Випити пропонували...
На під'їзді до Вінниці жіночка також почала готуватися до виходу. Дістала велетенську дорожню сумку.
- Працюю нянею, господарі мені всі непотрібні речі від малого віддають. Інколи навіть з бірками. А у мене онук, на півроку менший за їхнього сина. Забираю все. Тому і сумка така велика, - зауважує. – Три місяці не була вдома. А зараз у малого канікули, мене відпустили до 9 листопада. Хоч із своїми дітьми посиджу.
Жіночка заметушилася.
- Мало не забула, - дістала з верхньої полиці залізну палицю. – Це штурпак від швабри, на яку не треба ганчірку натягувати. От так, тицьнула палкою на спеціальну тканину, вона сама і зачіпляється. Подарунок донечці, коштує до 100 доларів. Я собі таку саму взяла.
Я дивуюся - якби до ціни чудо-швабри докласти грошей, можна було б купити миючий пилосос.
- Ой, ви напевно ніколи не мили підлоги, - відмахнулася співрозмовниця.
Ми мовчки витягли свої речі у тамбур. Там вже стояв коренастий чоловік у коричневій шкірянці. Позаду нього спаковані у целофан чотири автомобільних шини.
- У Москві дешевші? – жіночка тицьнула у бік шин.
- Яке там! Це безплатно! – посміхнувся чоловік. – Шеф замінив свої майже нові зимові шини. Хотів ці викинути, я їх забрав. У мене резина на машині лиса, немає на що перейти . Підрахував, щоб купити, треба 2000 гривень. Як мінімум. Заплатив 300 гривень за перевозку цих. Тепер буде на чому їздити.
Всі вийшли, розійшлися своїми дорогами. А я тягнула свою валізу і думала. От такий виходить секонд-хенд. Наші люди вимушені їздити світ за очі, горбатитись, щоб заробити на хліб. Подачки "господарів" сприймають за радість. Сумно. От блін, і у самої сумка важкенна. Бо напхана її у Мінську накупленою собі і колегам ковбасою, сиром, згущеним молоком та шампунями. У Білорусії вони натуральні, робляться ще за радянськими вимогами. Ну скажіть, як не купити?
