Черепиця і мармур
"Заборонити бляху! І то категорично!" - саме така думка не полишає, коли мандруєш українськими містами й селами і спостерігаєш за новобудовами. Церкви під бляшаними банями, будинки під бляшаними дахами, навіть димарі — і ті з бляхи. Українська філософія — аби дешевше. Українська реальність — іржаві краєвиди і мокрі приміщення. Сотні дерев'яних церков після такої "реставрації" повністю втратили фрески. Парниковий ефект бляхи вбивчий. Як і термопан — металопластикові вікна. Але вікна — це окрема комедія, варта окремої статті.
Я дуже добре пам'ятаю Білгород свого дитинства. Малі будиночки, вкриті рудою черепицею — це було казково. Якщо хтось був у Болгарії або Чорногорії, мене зрозуміють. Зараз місто виглядає жахливо. Старе понищили, а нове покрили бляхою. Модерн! Коли дивишся на наші міста згори, пробирає жах від цього сполучення сірости та іржі. Тож ми навіть туристичні листівки з видами наших міст зробити не можемо.
З черепицею невтомно боролась радянська влада — "буржуазний люкс". Натомість весело насаджувала шифер та, згодом, ту ж таку бляху. В цьому було щось маніакальне — ну, не могли українські містечка відрізнятись від російських, і край. Згодом до цього звикли й самі українці — "цегла дорого коштує!", кажуть мені. Логіка та сама, що і з вікнами. Мовляв, який дурень ставитиме дерев'яні, якщо термопан дешевший у рази?
Саме тому українській владі (кажу про муніципальну, бо національній зараз не до того — процесами займається, і "реформами") належало б заборонити вживати бляху (або й шифер) для покриття дахів. Або, ще краще, виплачувати тим, хто використовує черепичні (хай навіть штучні) та мосяжні дахи компенсацію за витрати, що покривала б бодай її третину.
Мармур — це взагалі лихо. Українцям мармур використовувати було "не з руки", бо ж королівський камінь. Як його використали на колону Монументу незалежности — незрозуміло. Наважились-таки. Проте всі наступні пам'ятники, як завжди, по-радянськи будуються з ґранітними постаментами. Наша влада не любить білий колір. Він її засліплює. І монументалізм не любить, принаймні, та, що сьогодні. Тож, чекати бронзовий пам'ятник Мазепі на баскому коні на мармуровому різьбленому постаменті доведеться не скоро. Та й самі наші пам'ятники нагадують радше "кримінальних злочинців", як писав колись Андрухович.
Треба міняти пейзаж. Що швидше, то краще. Бо міста, в яких ми живемо, є просто архітектурною копією самих нас. І ця копія — відразлива.
