Один день, немов рік

День Соборності давно став для мене особливим святом, вже 7 років поспіль  на мосту Патона з'єднують береги Дніпра, це свято було наповнене світлом і радістю. Але не цього року...Попри складну ситуацію вирішили таки робити живий ланцюг в знак непокори фарсовим і антиукраїнським законам 16 січня. Проте перервав усе один дзвінок.

Учасники як раз скандували "Слава Україні" і тримаючись за руки символічно об'єднували береги Дніпра, аж раптом ми дізналися про смерть Сергія Нігояна. Спочатку це був шок, не знаходилися слова , а емоції просто втомилися бити фонтаном, а коли я зрозуміла що бачила його не раз. а деякі хлопці з ним багато спілкувались,то зрозуміла, хто це був. Мудрі і вдумливі очі, приємний та спокійний голос, батьки, які втекли з Нагірного Карабаху на Дніпропетровщини і ось такий син, який був іншої породи, який не міг не бути на Майдані. Він не вмів мовчати, коли потрібен був його голос.

Ще ніколи я не пригадую такого Дня Соборності, коли не було звідки брати драйву та радості, ми тихо все завершили, пом'янули хвилиною мовчання загиблих, на той час прийшла інформація і про другу смерть. Це нагадувало часи Стуса, прем'єру "Тіней забутих предків", коли почали говорити взалі про масові арешти. Ми почували себе дисидентами у власній країни. А далі знову був Майдан.

Мені подумалося, як часто чула від знайомих захопливі історії про Холодний Яр, про відвагу і рішучість, про героїчні вчинки і не менш героїчну смерть, але хто з друзів, тоді думав, що зовсім скоро все це буде на очах. Де ті, від кого чекаєш підтримки бояться і ховаються, а ті, від кого зовсім не чекав-- проходять свої школи. стають справжньою стіною, справжніми творцями історії.

Я не можу змусити сльози повертатися назад в очі і знаю, що кулі, ці чотири прокляті кулі в шию Сергію і куля в серце Михайла не мали бути їхніми, Юрій Вербицький не мав загинути через те, що був зі Львова, що не боявся.

Це не абсурд, це Дьяволіада! Питання стоїть не лише у відставці Захарченка чи реакції Пшонки, а у тому як реформувати МВС та Беркут. Коли відбуваються відверті знущання над людьми з боку Беркута, коли слова втратили будь-яку вагу-- це вже не НАКАЗ, це зазомбовані шовііністи , для яких Людина-- порожнє слово.

Це така наша Соборність? Це така Незалежність? Ми навіть не представники різних країн, а все ще однієї. Поки ми на мосту зранку 22-го січня об'єднували береги Дніпра, ці люди думали над тим, хто буде наступний. Проте зло ніколи не стане панівним. І ми надто багато назбирали сміття в Україні, аби просто піти додому.

Смерті хлопців у такий важливий для України день набули фатальної символічності....Але виправдати ці жертви мають євромайданівці, хлопцям ми добряче винні.

Це наша дань пам'яті справді ВІЛЬНИМ,

Здається минув один лише день, а здається цілий рік...