Суп чи юшка?
- У вас то суп чи юшка? – придивляється до моєї тарілки касирка в робочому кафе. Підозрюю, що є в її питанні якийсь сенс, і ці два слова – абсолютні синоніми, як на мене, – мають чимось відрізнятись. Здогадуюсь, тут це – різні страви. Кажу, у мене - з рибою, і вона, киваючи, вибиває чек.
Мене часом заганяють у кут запитання людей, які не хочуть або не вміють сформулювати свою думку чітко. От наприклад: "Как вы установите стойку микрофона?" Це рече поважний чиновник, що інспектує об'єкт державного значення перед його урочистим відкриттям більш вельможними персонами. "Як? Вертикально!" - рветься у відповідь, але мовчу, бо він вочевидь потребує якоїсь іншої інформації. І справді, мова йшла про необхідність закріпити все, що може завалити вітром або за що ризикує перечепитись людина. То чого б тобі, дядьку, не сказати прямо: закріпіть стійку для мікрофона. Ні, треба півтори години "вопрошать" подібне. З бажання вивищитись або через нездатність висловлюватись ясно?
Але сьогодні те питання в кафе мене анітрохи не дратувало, навіть зігріло. Попри внутрішнє філологічне обурення. Бо кажуть, моя сестра, ще зовсім малою, на бабусине запитання, чи їстиме вона юшку, завше відповідала відмовою. А якщо за мить бабуся мудро перепитувала: "А суп?" - дівча охоче погоджувалось. І насипали їй супу з того самого чавунця з печі, з якого дідусеві щойно дали юшки.
Мабуть, радянська українська мова надавала перевагу супам і не любила юшку тільки за те, що вона була ознакою відмінності братніх мов. Як частина великого пласту питомої лексики, що доводив багатство й інакшість української, а тепер зникає у безвість, як і наші бабусі.
Каюсь, у своєму дитинстві, яке теж було радянським, я сприймала оті справжні слова, вживані бабусею, застарілими. У підручниках і в телевізорі їх не було, усіх отих юшки, кисляку, рядна, чи ковезки – були суп, кефір, покривало, палка.
А ще от – хусткою бабуся запиналась, а не зав'язувалась, стілець був перехнябленим, а не перекошеним, діти падали навзнак, а не на спину, сусідка до нас навідувалась, а не заходила, а я в новій одежині була бабусі ловка. Я звикла, що оте "ловкий", "ловко" оточуючі завше перепитують, не розуміючи, що говорю не про спритність, а про зовнішню чи внутрішню красу.
Не кажу вже про закло. Це закуток нашого городу, який дотикався до сусідського й робив із традиційного для городів прямокутника букву "г". Зазирніть-но у 2-й том словника Бориса Грінченка 1958 року – в ті часи закло було. А тепер воно де?
Іще кілька цвяшків. Те, що в російській мові просто відкривають, у моїй рідній має при собі власні слова із широкого синонімічного ряду: очі – розплющують, двері – відчиняють, пляшку – відкорковують, книгу – розгортають, занавіски – розсувають, хоч звісно, все це можна й відкривати, щоб було понятнєй.
Та попри все багатство української слова суп і юшка, панове, таки тотожні. Щоправда, наша юшка має ширше значення, ніж ваш суп.
Зізнаюсь, я щоразу неймовірно смакую момент, коли хтось мені пробує довести бідність української проти російської на прикладі слова сир. Воно у мене, сільської дитини, одне – сир і все тут. А той, що привозили з міста, звався твердий сир. Кажуть, я нещасна, бо моя мова не розрізняє сиру і творогу. Тоді я нагадую про їхнє масло, яке конче потребує уточнень – вершкове воно, рослинне чи машинне. Бо у нас то масло, олія й мастило!
А що, з'їли?
