Дощ, зонт, дівчина
Сьогодні ввечері я зробила те, про що, схоже, завжди мріяла для себе. Втім, вийшло цілком спонтанно.
В черзі на маршрутку я запросила під свій великий гарний зонт-тростину (маленьких складаних зовсім не люблю) дівчину, яка мокла (би) поперед мене. Я так і сказала: "Запрошую під зонт" – і просто накрила її своїм куполом. Вона кивнула, усміхнулась, і ми мовчки стояли під одним зонтом, випромінюючи позитив. А коли я зачепила її довге густезне волосся, ми чомусь радісно вибачились обидві, хоча мою руку із зонтом просто хитнув вітер, а її незібране пухнасте волосся справді займало ого як багато простору навколо власниці. Так ми й рухались до дверей маршрутки – синхронні, усміхнені, променисті.
І ще не відомо, кому з нас було приємніше, бо мене ще ніколи ніхто незнайомий не брав під свій зонт, коли доводилось мокнути на столичних тролейбусних зупинках. Усі завбачливі власники парасоль завжди стояли незворушно, видивляючись транспорт, і ніхто нікого не брав до себе. Хоча так, по двоє, ми всі займали би набагато менше місця край дороги, аніж рівновіддалені на відстань кружалець зонтів, з яких, до того ж, стікає вода. І сама я чомусь ніколи не пробувала попроситись у чийсь сухий простір.
А сьогодні ж із самого ранку все ніби переконувало, що я дарма не сприймаю всерйоз вигадану кимось лиховісність такого от поєднання дати і дня тижня. Нині багатьом оточуючим личила приказка моєї бабусі, як вона бурчала про всякого, хто втрачав емоційну рівновагу й через те – людську подобу: у нього он хвіст і роги ростуть.
Ця маленька крапка п'ятниці 13-го – зупинка, попутниця й зонт – враз примирила мене зі світом.
А як кому з вас випаде бути під дощем із зонтом, дарма якого числа, запросіть під нього того, хто мокне поруч. І хай ніколи не бере вас ніяка нечиста сила і ніяка трясця.
