Одеса люксова
– У нас перестав працювати бачок, вода не набирається , – каже відеооператор, виходячи з ванної. Ми з режисером мовчки кліпаємо посеред трикімнатного готельного номера "люкс" в Одесі.
Це відрядження всуціль форс-мажорне. Ранній переліт, довгий знімальний день, у розпорядок якого обід не вписався. Десята вечора, щойно заселились. Найцікавіше те, що жити мені доведеться із двома хлопцями в одному номері. Ну – бо так. Тому цей люкс трикімнатний. Здається, в Одесі такий один, і вони – готель і місто – схоже, ровесники. Але все це дарма, аби тільки швидше "злити" з двох камер відео, щось з'їсти і – впасти до ранку. Попереду ще один шалений день. (Краєвид із вікна я побачу вже вранці, а ви - внизу тексту).
От мало було, що ночуватиму не одна. Не досить і того, що аби потрапити в туалет-ванну, треба буде пройти через вітальню, а тоді минути власне хлопців, бо люксові "зручності" – то крайня кімната після чоловічої. Помінятись спальнями не вдається: у хлопців – два окремі ліжка, а в мене – одне широке, й удвох спати на ньому вони відмовились навідріз.
А тут – це ж треба – ще й бачок, хай йому грець!
На трьох розгублених фізіях одне й те ж питання. Це ж як тепер...
Знаходжу покоївку. Вона незадоволена почутим і по дорозі до номера розказує, що кнопку слід було натискати акуратно – "У нас здесь унитазы не золотые". Відказую, натискала точнісінько як домашню, та головне – що робити тепер? Тьотя сопе й колупається із бачком власноруч. Сопе ще страшніше, бо зламала нігтя. Йде радитись.
Нам трьом стає смішно. Це нервове.
Надія пообідати, хай і після десятої, тане. Спускаюсь до адміністраторки сама, аби пришвидшити дійство. В коридорі чую, як покоївка телефоном анонсує їй мою появу (щоб та боялась?). З'ясовую, що сантехніка в готелі нема, іншого люкса нема, і ресторану, між іншим, теж (ні кафе, ні буфета, ні їдальні). Пропоную видати нам "люксовий" тазок, аби чим набирати воду хоч так, бо сил моїх уже нема. Натомість отримую ключ від сусіднього номера – ходити до вітру туди. Каже, навіть світло можна лишити на всю ніч. Яка великодушність! (Це ж брестиму коридором як: Доброго здоров'я, сусіде, ні-ні, це не льоля, то таке вбрання дуже вечірнє, дихайте глибше, я не привид, і не падайте тут упоперек, як не як, пісяти йду – з "люкса" я...). Згадую протяжність стіни нашого номера... Стоп! Не треба сусідній, дайте той, що навпроти, це ж ближче. Красно дякую, беру ключ і мчу широченними сходами на другий поверх. Я хочу бачити, як витягнуться обличчя колег, коли покажу їм не тазок, а другого ключа. Попереду – знову сходи. Це я в емоціях по периметру оббігла серцевину номерів на поверсі, проскочивши свої двері. Іду на друге коло. На місці знов зустрічаю покоївку – її обличчя сяє ще більше, ніж моє. Вона полагодила злив у бачку! Сама! Отак вам усім, а ви думали! Каже, ходіть, покажу, в чім секрет, аби знали, як то натискати і як лагодити без неї. Усмішка сходить з мого лиця. Я не рухаюсь із місця, а тьотя щебече вже з чоловічої спальні, короткими зупинками закликаючи йти слідом, як розумний пес – господаря.
– А хочете, я розкажу Вам, як написати прес-реліз? – оживши, цікавлюсь у цієї багатогранної натури, яку доля змусила – в цьому житті – бути одеською покоївкою. Завантаження нашого багатостраждального відео під загрозою – знесилений здавленим сміхом режисер лягає щокою на ноутбук.
Другий ключ я однак нікому не віддаю і сама йду перевіряти бачок у номері навпроти. Там він справний.
P.S. Хай простять мені львів'яни перший блог – про фен на рецепції. Це ж я ще одеського люкса тоді не знала...
