Батьки повинні навчати дітей знання історії своєї родини, села, містечка, околиць, області й закінчуючи в цілому історією цілої країни та світу.
На перший погляд здається, що було би добре, аби усі навчалися історії. Але існують обґрунтовані сумніви в тому, що батьки навчать дитину тої історії, яка їй придасться в житті. Зараз на книжкових полицях є надзвичайна навала історичної, псевдоісторичної літератури й навіть відверто сфальсифікованих праць. Абсолютно немає гарантії, що батьки, які захочуть навчати дитину скористаються тими книжками, якими варто. Вони можуть узяти популярні видання, або навіть шкідливі для патріотичного виховання. Зараз український книжковий ринок, в переважній більшості, є переповнений книжками з Білорусі та Росії.
Справа вивчення дитиною історії з батьками вдома приватна. Це так само, як стеження за станом зубів своїх дітей, а чи це мають робити стоматологи? Напевно, що лікувати й проводити профілактику мають стоматологи, але батькам слід звернутися до лікаря, якщо мають якісь сумніви. Якщо цю паралель перекинути на історичну освіту, ту так само. Якщо батьки мають достатній багаж потрібних знань, то можуть допомогти, але я б не казав, що це мова про самостійне вивчення. Все таки це мають робити фахівці.
Порадити книги для батьків, що хочуть самостійно вчити історії дитину — це дуже широка тема. Я би за це не брався. Хоча в Україні існує можливість самостійного навчання дітей. Батьки пишуть відмову від навчання дитини у школі й навчають її на дому. Навіть маю таку знайому родину. Вони самі навчають дитину багато років вдома. Але є нюанс, що обоє батьків є педагогами й уміють правильно навчати. Не впевнений, що звичайна родина без педагогічних знань зможе добре навчити нехай хімії чи фізики, не лише про історію веду. Треба, напевне, вдавати до фахівців, причому не одного. В інтернеті університети виставляють свої навчальні програми. Там є списки літератури, яку варто було б опанувати кожній людині. Тобто усе з раціональним підходом і нічого складного, аби навчати дитину й допомагати їй. Але основне навчання мають без сумніву проводити фахівці.
Поняття "офіційна історія" на щастя немає. В Україні жодна ідеологія не може бути обов'язковою, а історія — це завжди трохи ідеологія. Що стосується того, що у різних регіонах країни вчителі роблять різні акценти при навчанні дітей -це природньо. Історично склалося так, що жителям південно-східної частини України значно комфортніше почуватися спадкоємцями Радянського Союзу. Відповідно багато психологічних рис було перенесено звідти й вони зараз навіть перепродукуються для молодих людей, які є зорієнтовані на російський інформаційний ринок.
Для молоді півдня та сходу є природнім дивитися пригодницькі фільми про радянських героїв Другої світової війни й читати про них художні книжки. Й відповідно це накладається на їхнє сприйняття самої війни. Хочу зауважити, що переважна більшість людей отримує історичні знання не з книг і підручників, а з кіно. Так, як в американських кіно американські спецназівці чи поліцейські завжди є хорошими й це має виховний момент, так само у радянських фільмах Червона армія є хорошою, а солдати гітлерівської Німеччини є поганими. Картина чорно-біла. Відповідно, навіть ті, кого у школі вчили правильних речей опиняються у безвиході. Я не перебільшу, але нікого нічого примусом навчити неможливо. Переважна більшість людей вчитися не хоче, а хоче розважатися. Вони дивляться фільми й з тих фільмів у них складається враження, що вони щось знають про історію.
Правильною відповіддю України Росії було би зняти свої фільми про історію. Таких наразі є дуже мало, але на перспективу, напевне, їх з'явиться більше.
В західних регіонах України погляд на історію є більш адекватний. Тут не засуджується Червона армія, але крім позитивних її сторін, тут бачать і негативні. І головний момент, який ніхто не зможе заперечити при найбільшому бажанні.- нікого Червона армія не могла звільнити, бо сама не була вільною. Червона армія — це солдат тоталітарної держави. Це заперечити не можливо.
Значення історії у формуванні молодої люди завжди було дуже великим. Але після другої світової війни у західному світі почався процес дискредитації історії. Предметно, що у тих країнах, які програли цю війну — Німеччині й Японії викладання історії на тривалий час було заборонено. Так само й після Жовтневої революції в більшовицькій Росії. Замість історії там викладали "єстєствовєдєніє". Вважається, що сучасна історія може обтяжувати людину, бо вона може викликати певні національні сентименти, які призводять до конфліктів. А західний світ зараз навпаки прямує до уніфікації, щоб суспільство було максимально згладжене в соціальному, культурному й національному плані. З іншої сторони ми маємо Росію, Ізраїль, Китай. Ці країни досить націоналістичні й виховують ксенофобський погляд на світ.
Але теперішній світ такий, що кожен сам робить свій вибір — вчити історію чи ні. Є такі люди, що їх не переконаєш, що її потрібно знати, бо їм без знання історії комфортніше. Такі люди були завжди.
Країна, яка хоче відігравати самостійну роль на міжнародній арені повинна дбати про те, щоб її громадяни знали історію своєї країни, землі й народу. Але я зараз не вбачаю такої політики у нашій та західних країнах. Такі погляди існують у Росії, Кореї, Китаї. Більш тоталітарних країнах.
Андрій Козицький, кандидат історичних наук, доцент кафедри Львівського національного університету імені Івана Франка
5 
35413
Коментарі
25