"Мусив тікати до Києва"

— Это какое-то семейное проклятие — моего деда депортировали и я не могу теперь жить в Крыму, — розповідає кримський татарин 37-річний Яшар Бекіров. Наприкінці 2014-го виїхав до Києва через переслідування. Спілкуємося під час мітингу-реквієму на столичному майдані Незалежності з нагоди річниці депортації кримськотатарського народу.

— Бабушка рассказывала, как их депортировали. Ночью в хату залетели какие-то буряты, начали всех гнать. Выкинули из окна комод. Все ее вещи упали под ноги другим военным, комод разломался. И они ходили по ним, как ни в чем не бывало, — говорить. — А дід того дня був в Алушті. Його на вулиці затримали й повезли до потяга. Вони з бабусею тільки в столиці Узбекистану — Ташкенті, зустрілися. В депортації жили в місті Бекабад. Мій батько повернувся до Криму 1991 року. Через два тижні після того, як Україна проголосила незалежність. Тиждень жив на вокзалі. Потім ми з мамою приїхали, мені було 12 років.

Жили в сараї, який батько дивом купив у селищі Виноградне поблизу Алушти. Продали в Узбекистані квартиру, за ці гроші будували хату. Ще позичили в турецької діаспори. Все тільки почало налагоджуватися в середині 2008 року. Виплатили кредит. Свій бізнес був — возили туристів у гори на кінні прогулянки. Вони півдня тривали, годували обідом. Усім подобалося. Коли росіяни захопили Крим, ходив на проукраїнські мітинги. Почалися переслідування. Мусив тікати до Києва. Зараз бізнес і господарство висить на братові.

×