Волонтер із Полтави 48-річна Ірина Бойко 99 днів пробула в полоні у бойовиків. У неї відрізаний мізинець на лівій руці, численні садна на тілі від тортур. Проходить курс реабілітації в місцевій лікарні. Планує повернутися до волонтерської роботи.
З Іриною зустрічаємося у сквері біля обласної лікарні відновного лікування. Вона кутається в бежеву куртку, на ногах — рожеві капці у горошок, темне з сивиною волосся акуратно зібране на потилиці. Під очима — темні кола.
— 19 червня з товаришами — Борею Місюренком, Вітею Калашниковим і Вовою Матлашем — двома пікапами повезли гуманітарну допомогу для українських військових на Донбас: їжа, медикаменти, одяг, — розказує Ірина. — Перед селищем Довжанське на Луганщині проїжджали блокпост бойовиків. У нас була легенда — їдемо в сусіднє село на похорон дядька. Мовляв, із продуктами там важко, а має з'їхатися багато рідні. Вартові збиралися вже пропустити нас, як з автобуса вийшла жінка, на вигляд років 40. У неї була прострелена нога. Сказала, щоб не відпускали, й викликала комендатуру донських козаків. Доки вони їхали, я в труси заховала прапор України, який везли бійцям на передову. Молилася, щоб не почали роздягати. Нас повезли в Ровеньки. Там влаштували допит, сильно били. Особливо чоловіків. Щоб хоч якось зменшити знущання над ними, я назвалася керівником волонтерської групи. Пояснювала, що наша поїздка — гуманітарна. Вони скаженіли: "Эти укры по нас стреляют, а ты, сука, их кормишь!" Перші дні тримали на території колишнього комбікормового заводу. Там стояли двоє металевих ліжок, миска з водою, буржуйка. На підлозі валялася стара одежа. Зовні охороняли озброєні бойовики. Втекти було нереально.
Чи повідомили рідним, де ви?
— Вранці мені принесли телефон і наказали дзвонити доньці. Я мала сказати: "Якщо протягом години українська військова частина в Довжанському не складе зброї, всю нашу групу розстріляють". І зразу відібрали трубку. Більше на зв'язок з рідними не виходила. Через кілька годин вивели на вулицю. Думала, будуть убивати. Попереду побачила спини своїх товаришів. Нас кинули в машину й повезли в Антрацит. Там почалося пекло, — Ірина нервово закурює. Палить по цигарці кожні 10 хв. Під час розповіді про тортури кілька разів зривається на крик, потім стримується, вибачається. — Спочатку катували попарно, потім — усіх разом. Питали, чи ми коригувальники і чого приїхали на Донбас. Били гумовою палицею, молотком по колінах, — на правій нозі поправляє еластичний бинт, під ним показує сліди — великі темні смуги від гострого боку молотка. — Ложкою намагалися витягти око, свердлили тіло електродреллю. На мені лишилося 13 дірок.
Під час першого допиту відрізали фалангу мізинця на лівій руці. Один із козаків бив і говорив: "Мне так нравится, когда эти мешки с говном падают". Я зціплювала зуби і стояла. Після побоїв нас завели в невеличку кімнату. Дали папір, олівці. Сказали писати автобіографію. Я розуміла, що нас прослуховують. На листку написала товаришам, щоб помогли мені померти, бо не зможу більше витримати побої. Вітя Калашников підвів очі й сказав, що маю бути сильною.
Навіть коли підтвердилася інформація, що ми — волонтери, над нами продовжували знущатися. Жахливо били за українську мову. Один молодий бойовик мацав мене і говорив: "С этой сукой я позабавлюсь". Дякувати Богу, обійшлося.
Вам не надавали медичної допомоги?
— Ні, кидали до порожнього гаража й лишали саму. Кілька разів перевіряли, чи жива. Часто непритомніла. Лікувалася мочею і попелом, який знайшла на підлозі. Надрубаний палець почав гнити. Страшенно болів. Не могла нічого втримати в руці.
Руку з відрізаним мізинцем ховає в кишеню.
— Сильно мерзне, — пояснює. — Медичну допомогу отримала, коли потрапила до Безлера.
Як це сталося?
– 22 червня мене та ще кількох людей переправили в Горлівку, яку контролює Безлер. Там було зовсім інше ставлення до полонених. Мене більше не катували, тричі привозили лікаря. В камері я була 13-та. Майже всі — місцеві. Окрім мене, сиділа ще одна жінка. Її затримали, бо припаркувалася не в тому місці. Решта — чоловіки. В основному сиділи за п'янку й інші дрібні порушення. Кількість людей постійно змінювалася. У вересні почали підсаджувати бойовиків. Деякі кидалися на мене з кулаками. Але серйозних сутичок не було. Вони справді вірять у російські байки про укропських карателів, які вбивають за російську мову, катують і розпинають дітей. Коли дізналися, що мене мають відпустити, вмовляли лишитися в Луганську. Казали: укропи — звірі, на першому блокпосту тебе вб'ють. Тут ми тебе зможемо захистити. Намагалася обережно пояснити, що відбувається насправді. Хоч за подібні балачки могли розстріляти. Після розмови бачила, як люди стають менш категоричні. Насправді, серед місцевого населення Донбасу — багато патріотів, порядних людей. Навіть караульні приносили передачки від своїх дружин — їжу, засоби гігієни.
Вірили, що повернетеся додому?
— Не завжди. Було три напади жахливого відчаю. Не розуміла, чому мене досі не витягли звідти. Невже ніхто не шукає? Протягом трьох місяців пошуком нашої групи займався полтавський правозахисник Василь Ковальчук. Ігоря Безлера знає з часів афганської війни, разом служили. Звертався до нього з надією нас розшукати, але марно. 27 вересня Безлер сам зателефонував Василеві Григоровичу і запропонував забрати мене. Поставив вимогу: прибути в Горлівку не пізніше восьмої ранку наступного дня. В назначений час Ковальчук із моєю донькою Танею і полтавським активістом Михайлом Дугіним зустрілися з Безлером. Мене відпустили. Дали грошей на одяг і взуття. Коли на першому нашому блокпосту побачила український прапор, хотілося і сміятися, і плакати. Вдома спочатку обняла й розцілувала рідних. Потім зробила манікюр. Кілька днів після повернення в Полтаву не могла спати, не виходила сама на вулицю.
Вам відома доля трьох інших волонтерів?
— Востаннє їх бачила під час допитів в Антрациті. На третій день полону Бориса Місюренка розстріляли. Про долю двох інших — не знаю.
Дзвонить телефон.
— Дітки в них маленькі, худенькі. Та ви не перебирайте. Беріть усе підряд. Якщо якийсь одяг по розміру не підійде, віддамо в інтернат, — кладе слухавку. — Збираємо теплі речі для біженців зі Слов'янська. В родини — четверо дітей. Треба помагати.
722 осіб звільнили з полону бойовиків протягом місяця, повідомляє уповноважена президента з урегулювання конфлікту на Донбасі Ірина Геращенко. Раніше відпустили 1,3 тис. людей. Загалом у полоні та зниклими безвісти вважають 2,8 тис. осіб, за даними СБУ.
5 
35413
Коментарі