"Доки нас везли в Донецьк, ми відправили дружинам одну СМС на всіх"

Боєць батальйону ”Донбас” Ігор Чайківський: ”Заручникам із Макіївки, Луганська, Донецька в полоні у ДНР діставалося найбільше”

Фото: ТАРАС ПОДОЛЯН

Хлопчик читає книжку на пляжі в селищі Сєдово на березі Азовського моря за 130 км від Донецька. Цей курорт залишився єдиним місцем відпочинку на території самопроголошених республік, пише російський блогер 32-річний Ілля Варламов: ”До війни місце було не модне. Громадяни переважно їздили у Крим, Бердянськ або за кордон. Тепер тут найрозповсюдженіша вивіска — ”Місць немає”. Відпочинок у Криму можуть собі дозволити хіба військові та представники влади”.

— Якби ми взяли Іловайськ, війна закінчилася б. Але не вистачило сил, — каже 49-річний Ігор Чайківський з позивним "Артист".

Він — директор лялькового театру. 2008-го переїхав із родиною до Донецька з Житомирщини. У травні-вересні позаторік воював у батальйоні "Донбас".

— У ніч на 17 серпня отримали наказ іти в Іловайськ із Попасної. У Многопіллі зустрілися з генералом Русланом Хомчаком (командуючий сектора "Б" в АТО. керував операцією взяття Іловайська. — ГПУ) і разом рушили. Дорогою взяли в полон шістьох бойовиків. Трьох знищили, бо ті не зупинялися. Одному було 18. Бачив його паспорт.

19-го через міст дійшли до міськради. Їхала машина з ДНРівцями. Одного застрелили, другий поранений заліз у супермаркет "АТБ" навпроти міськради. Ми вже біля дверей стояли. "Бішут" (Тарас Констанчук. — ГПУ) керував штурмовою групою. Тут запрацював снайпер. Убив майже всіх розвідників. Ми відстрілювалися з-за "АТБ". Зайти всередину не змогли. Почався масований вогонь, багатьох поранили та вбили. Поранених ми відвозили до мосту. Бачив 13–14 людей у формі російського спецназу.

Разів п'ять кулі свистіли над вухами — отже, живий. "Бішут" наказав відходити. Всі перебігли через міст. Я підійшов до комроти "Філіна" (начальник штабу В'ячеслав Власенко. — ГПУ). Сказав, що залишатися не можна. Той відповів, що на підмогу йде 400 людей і 30–50 танків. Ми відійшли на околиці.

28 серпня отримали наказ відійти на Многопілля. Наші позиції одразу зайняли сєпари. Ми мали два УАЗики й тачанку. Виїхали на околицю села, попереду — армійці. З деяких машин стирчать білі прапори. Стали в колону. "Філін" наказав: "Зброю на запобіжники. У нас білий коридор. Виходимо". За 28 кілометрів мали бути у своїх.

"Я — "Ветер". Проходжу, за мною "Донбас", — чую по рації. І мінометний обстріл праворуч і ліворуч. Ніби підганяли в мишоловку. Бачу, попереду розтрощена газелька. Півтулуба лежить, хлопці горять. Сєпари луплять по полях. Зняли із запобіжників зброю. Першою йшла наша машина з червоним хрестом. Її підбили керованими ракетами. Всіх — на смерть.

Ми вискочили до села Червоносільське. Наші підбивали танки, бойові машини росіян. Ті теж лупили по техніці. Боєкомплект рветься, ми біжимо в цегляний підвал. Якби туди влучило, закопало б усіх. Взяли у полон вісьмох росіян: Костромська бригада ВДВ, Ульяновська танкова дивізія. Підбили й захопили їхні танки, БТРи, БМП.

Із вами вели переговори?

– 29 серпня приїхали російські офіцери "Кльон" і "Лис": "Ви складаєте зброю, ми виводимо вас у буферну зону". Віддали їм тих вісьмох за офіцерське слово, що не здадуть ДНР і поранених передадуть нашим. Зв'язувався з комбатом. Той був у шоці. Сидимо в окопі, у рацію кричать: "Що робити?" Кажу, не знаю. Я прапорщик, хай командують офіцери.

Коли склали зброю?

— 30 серпня о шостій ранку мали прийняти рішення. Макс із розвідки набирає когось із Міноборони, а вони: "А что вы там делаете?" Десь о 16:00 командування на себе взяв поранений морпіх "Дід", а начштабом став "Лермонтов". Склали зброю.

У нас забрали мобільні, документи. Півсотні поранених вивезли КамАЗом. Нас було близько 250. Відділили батальйон "Донбас". Нас чомусь боялися найбільше. Решту повели в буферну зону. Щойно наша колона повернула за лісосмугу, з'явилися бусики, "Урал", КамАЗ. Із них висипали ДНРівці: "Не рипайтеся. Ви в полоні". Російський офіцер, який обіцяв нас не здавати, не піднімав очей.

Скільки пробули в полоні?

— Вісім діб. 31 серпня нас залишили в полі. Привезли російські сухпаї. Раз дозволили зібрати кавуни з поля. Доки везли у Донецьк, ми відправили дружинам одну СМС на всіх: "Ваш чоловік і ще 108 його товаришів потрапили в полон. Їх везуть ДНРівці в донецьке СБУ".

Коли вас обміняли?

— 7 вересня приїхали о 14-й. Застебнули руки, зав'язали очі й повезли до Курахового. Після обміну ліг у багажник, укрився та відчув, що вдома.

У Дніпропетровському госпіталі до мене прийшов "Бішут". Уся голова перемотана. Постарів. Пораненим пересидів у бабусі, якій подзвонив у двері. Поверхом нижче жив сєпар, але вона їх не здала. Решта хлопців теж уже на свободі. Більшість обміняли до Нового року.

"Я сердечник. Бийте так, щоб не помер"

— Нас вишикували на території Донецького СБУ, — згадує про полон ДНР Ігор Чайківський. — Бігали якісь люди. Кричали: "Ви нас убиваєте". Їх — чоловік 25. А зробили зйомку, ніби пів-Донецька стоїть. Питали, хто з Макіївки, Луганська, Донецька. Їм діставалося дужче. Потім відвели до підвалу. Спав сидячи на стільці. Нас було 109, потім 111.

Чотири години допитували. Я одразу попередив, що сердечник: "Бийте так, щоб не помер". Не били, навіть цукор давали пару разів, бо розріджує кров. Чесно відписав — техніки не мали, потрібно було робити зачистки. Там були здебільшого діти 19–20 років. Зі зброєю не вміли поводитися. Ми могли їх роззброїти, але що далі? До аеропорту — 3 кілометри. Хтозна, скільки було б жертв.

У підвалі грали в карти, співали, писали СМС. Наш хлопець пхав телефон у шкарпетку, коли піднімався за їжею.