Акторка і співачка фрік-кабаре Dakh Daughters 34-річна Наталка Галаневич (Біда) понад 10 років мандрує світом. Разом із дівчатами з цього театрально-музичного гурту побували в Європі, за океаном, зокрема, на екваторіальних островах. Але найбільше сил отримує від рідної землі на Запоріжжі - розповідає артистка.
- Більшої сили, ніж удома, не відчувала ніде. Я народилася в Запорізькій області, за 40 кілометрів від Азовського моря. Азовське - наймілкіше море у світі. Пам'ятаю картинку з дитинства: я сиджу на березі, а мама і тьотя Люда пішли з маленькою собачкою до моря. Вони пройшли 200-300 метрів, а вода їм все ще по кісточки сягала. Картина нереальна: складалося враження, що люди стоять на воді. Це можливо тільки на Азовському морі. Там є перевали - трохи глибші місця постійно чергуються з мілинами.
У запорізькому степу відчуваю силу звичайних будяків, розумію, що вони тут вже мільйони років до моєї появи. Це не порівняти ні з якими Таїті. На батьківщині багато що лякає - непереможний совок, жах війни. Але силу й енергію ніщо так не дає, як ця земля.
Запоріжжя для мене - як дитяча картинка. Я там не жила, але влітку ми з татом їздили до тітки й дядька в Запоріжжя. Ці поїздки для мене були святом. Пригадую величезні пакунки з чіпсами на вагу, цукерки, закручені з двох кольорів. Тато мені давав цю цукерку, і ми три години їхали від Приазов'я до Запоріжжя на старезному автобусі.
Гази, тролейбуси і весь цей жосткий урбан Запоріжжя мене заворожували. І досі, коли приїжджаю туди, відчуваю атмосферу міста. У них так все: "на обласном уровнє". Все серйозно має бути, у мармурі, з гострими носами на туфлях. Запоріжжя для мене - це круто. Воно, попри всю радянську гігантоманію, дуже красиве. У ньому є сила.
Подібні відчуття викликали інші міста?
Наприклад, Харків. У Харків уперше приїхала 2005 року. Вийшла, стала на Майдані Свободи і зрозуміла, що мене просто зносить від цієї енергії.
Харків - російськомовний. Але він настільки українсько свідомий, що ця російська мова для мене як іще один плюс - це НАША російська мова. Це не російська російська. Це українська російська мова. Я рада, що вона в нас є. Звичайно, вона особлива. У мене взагалі змінилося ставлення до російської мови після Майдану, коли дуже багато російськомовних людей творили на Майдані любов до України. Харків - це місто російськомовного патріотизму. Думаю, що це абсолютно круто, що українська російська у нас є. В Росії є одна мова, у нас - дві: своя російська і своя українська.
Нещодавно ви повернулися з гастролей Францією. Буваєте там дуже часто. Уже почуваєшся там, як удома?
Нам запропонували взяти участь у соціальному проекті і виступити у в'язниці міста Шербург. Це був шок. Хоча в'язні там сидять не за тяжкі злочини, переважно за крадіжки і хуліганство. Виступати перед ними виявилося дуже непросто.
Виступали в приміщенні тренажерного залу. Нас, шестеро дівчат з Dakh Daughters, і перед нами 23 пари чоловічих очей. Ти кожного бачиш, кожному дивишся в очі. Ми досі ніколи перед в'язнями не співали. А тут раптом усвідомили, хто ці люди. Після виступу спілкувалися з ними. Вони розпитували про Україну. Ми говорили їм слова про свободу, як ми часто говоримо на наших виступах. І раптом усвідомлюєш якийсь когнітивний дисонанс у своїх словах. Кому ти це говориш? Ти, людина з волі, прийшла у в'язницю і говориш про свободу людині, яка сидить за ґратами. Коли це усвідомлюєш, відчуваєш, що говориш щось не так. Їм дуже сподобалось, вони плескали, розпитували, але ми були шоковані.
Потім я довго думала про те, наскільки неважливо - залежний ти від ґрат, чи від грошових зобов'язань, чи почуваєшся зв'язаним по руках і ногах через малу зарплатню, чи залежиш від якихось своїх психологічних страхів, - ти можеш стати в'язнем у будь-яку секунду, байдуже, де ти знаходишся і чи іде в твоїй країні війна. Як не стати в'язнем - оце питання.
У Парижі була разів шість чи сім разів. Останній - місяць тому з виставою "Антігона" (режисер – Люсі Берелович) і концертним туром "Dakh Daughters". Закохалася в це місто з першого разу.
Після листопадових терактів парижани змінилися. Директорка театру, в якому ми мали грати виставу "Антігона", сказала нам: "Ви маєте виступати у великому концертному залі 1 лютого? Це дуже великий зал. А ви знаєте, які у нас тут проблеми... Не боїтеся?" Цей театр, в якому ми маємо грати наступного року, знаходиться поруч з місцями терактів. Після 13 листопада до них перестали ходити глядачі. Театрали кажуть, що для них це депресія і зізнаються: відчувають, наче повернулися на 10 років назад.
Вулиці Парижа з оберемками квітів на землі нагадали рідний Майдан. Це було дуже страшно усвідомлювати. Зрозуміла: незалежно від того, де ти, біда може статися з будь-яким. Єдине, що можеш робити, - це любити і дарувати радість. Плакати - не вихід.
В Парижі багато арабів і африканців. Французи самі створили цей космополітичний пласт. Це був їхній крок до свободи. Свобода - це така потужна енергетична вертикаль, яка вивільняє будь-які енергії. А енергії різні. Хтось може кидати камінь і думати, що він вільний. Хтось може стріляти, відчуваючи цю свободу. А хтось може піти і комусь допомогти. Свобода багатогранна. Вона дає шлях і свавіллю. Так само у Франції: вони відкрили цей пласт свободи, і нагору пішло все. Будь-хто може качати свої права, якщо йому це дозволили. Свобода - це дуже неоднозначна штука. І якщо її сприймати як свавілля, то це не є її людяний вияв. Для мене свобода - це взяти відповідальність більшу, ніж ти можеш, за себе і за людей, які поряд.
Моє улюблене місце в Парижі - музей Орсе. Знаходиться у приміщенні старого вокзалу. Була там уже багато разів і щоразу приходжу як додому. У мене був культурний шок, коли побачила, що картини Ван Гога і Гогена в оригіналі зовсім не такі, як на репродукціях.
Дуже люблю французький стиль в одязі. Він нагадує мені український. Спільне - смак до життя.
У Парижі розвинена барна культура. Над Сеною багато барів зі своєю атмосферою. Вони настільки трушні. Видно, що свої відвідувачі там засідають роками. Якийсь дідусь там майже живе, бо буває щодня. Посидіти в такому барі - крутіше будь-якого кіно. У нас немає ще такої традиції. У нас барна культура саме розпочинається, але в цьому свій плюс - можна створювати нове.
Їздиш до Росії? Вона ж також різна.
Росія - для мене болюче питання ще з дитинства. Ніколи не подобався наліт імперськості, який там є скрізь. У Росії не покидає відчуття, що мене хочуть навчити, як мені жити. Це завжди неприємно вражало ще до війни.
Санкт-Петербург - єдине для мене російське місто, яке сильно відрізняється від іншої Росії. Петербуржани мають тонке відчуття смаку. Як в одязі, так і в мистецтві. А ще петербурзький гумор різко дисонує з імперським пафосом решти країни: він м'якший і тонший. У нас у Петербурзі друзі - театр "Ахе". Почуваюся з цими людьми на одній хвилі, хоча ментально ми різні.
Чим більше мандруєш, тим менше лишається невідомого. Яка мандрівка принесла найбільше вражень?
Однозначно на Острів Таїті. Найяскравіше враження минулого року. Їздили туди на два тижні на мистецький фестиваль "Voyage".
Запросив Гійом Гей, чоловік однієї із наших продюсерів у Франції (компанія Droles de dames, що в перекладі означає "кумедні дами"). А летіти туди нешвидко - три години до Парижа, звідти 13 годин до Лос-Анжелеса. Пересадка в Лос-Анжелесі. Звідти 8 годин до Таїті. Ми поки долетіли — передивились усе кіно, яке мали. Сам політ - уже подорож, в якій легко втратити лік часу: не розумієш, де ти, скільки минуло днів, що відбувається. Це виснажливо.
Таїті - острів посередині Тихого океану, біля екватора. На південній півкулі. Коли ми приїхали, тиждень не могли прийти до тями. Не вірили, що таке буває. Ніби на іншу планету потрапили. Небо зовсім інше: сузір'я інакше розташовані.
Таїті - держава у складі Французької Полінезії. Коли ми туди їхали, віза потрібна була шенгенська. Французи анексували цю землю у 19 столітті. Але там не відчувається колонізаторської зверхності. Французи зробили на Таїті цивілізацію: супермаркети і хороші дороги, налагодили інфраструктуру. У корінних мешканців немає претензій чи бажання бути незалежними. У таїтян немає відчуття, що вони принижені. Я не помітила превалювання однієї нації над іншою. Французи розуміють важливість національного питання. Особливо зараз, коли у них відбувається такі події в країні.
Вода в океані прозора на вісім метрів углиб. Кольори нереально яскраві. Сонце ближче до землі, ніж у нас, бо це екватор. Раніше, коли роздивлялася фото островів, думала, що вони прикрашені фотошопом. Переконалася, що ні. При тому там дуже класне повітря. Клімат м'який, немає вологості, як у Китаї, де ходиш весь мокрий.
Ми жили в будиночках, які здаються для приїжджих: на горі, з виглядом на океан. Хоча там у всіх вигляд на океан, бо він усюди навколо острова.
Вразило надзвичайної краси татуювання на людях. Я не фанат тату. Але на Таїті ним стала. Там я вперше побачила, наскільки це древнє мистецтво. Тату у таїтян усі орнаментальні, з прадавніми символами. Краса неймовірна. Наче писанки. Просто українці свої орнаменти на вишиванках вишивають і на писанки наносять, а таїтяни - на тіло. Це традиція віків. Прадід робив тату, дід робив, внук робить. Незалежно від статків. Всі татуювання крупні, чорні, графічні. Покривають усе тіло. Тату симетричні. Модно забивати ними ноги, як шорти. Розглядала їх як арт-об'єкти. Один таїтянин, технік, який облаштовував апаратуру на сцені, розказував нам про значення своїх тату: показував набиті на тілі зуби акули.
Була свідком вечірки, яку влаштували таїтянки: жінки зайшли по пояс в океан і стояли з келихами в руках, а в цей час з берега їм з дому грала музика. Усі з живими квітками на вухах. Як на картинах Гогена. На Таїті квітів - море. Вони цвітуть цілий рік.
Їздили у відкритий океан на маленьких човнах, щоб дивитись китів. Дуже було страшно виходити в океан, у стихію, на маленькому човні. Почуваєшся мурашкою. Океан весь бурує. Ми у човнику, як букашки, теліпаємося, а кити плавно і повільно розвертаються хвостами. Зовсім інший ритм. Наче два різних часових проміжки в одному часі. Ми вже десять разів перекрутилися на човнику, а кит тільки хвоста підняв. Ми були за метрів 200 від китів. З цієї відстані вони нас зачепити чи перевернути не могли.
7 
2164
Коментарі