Первинна назва цієї статті мовознавця Павла Гриценка -"Українська мова сьогодні: політика, практика, сенси". Вона вийшла друком у журналі "Віче" цього місяця. Gazeta.ua пропонує її у скороченому вигляді.
Сьогодні важливо глибше зрозуміти характер і сутність мовної ситуації в Україні, витоки й можливі наслідки українсько-російського мовного протистояння, з яким як з першопричиною (чи то від необтяженості знаннями, чи з метою спровокувати й роздмухати міжнаціональну незгоду) пов'язують російськоукраїнський воєнний конфлікт останніх місяців, ба більше – цим цинічно намагаються виправдати російську агресію в східний регіон суверенної України.
У перші роки незалежності України перед будівничими нової Держави постала величезна кількість мовних проблем, розв'язання яких було можливе за умови опертя на глибоке наукове дослідження мовної ситуації, опрацьовані прогностичні моделі, за умови належного економічного, правового та інформаційного забезпечення всіх змін у цій сфері, пропонованих українському суспільству. Можемо лише пошкодувати, що багато рішень з мовних (ширше – гуманітарних) проблем у перші роки незалежності законодавці й виконавча влада часто приймали без уваги до позиції й оцінок науковців, без відповідного економічного забезпечення і з великим поспіхом.
Проте практика парламентського компромісу (вже як усталена норма) живе й розвивається й нині, через 23 роки нашої незалежності. Тому й сучасні спроби змінити законодавство про мови в Україні виявилися незграбними й ситуативно зумовленими, вкотре продемонстрували реагування на мінливу політику, а не чітке розуміння перспектив і моделей державотворення.
Розв'язання основоположних питань суспільного життя не може мати успіху, якщо воно не виростає на власному ґрунті, а інспіроване ззовні. Останнє підтверджують настійливі спроби запровадити в Україні російську мову як другу державну: ці намагання не постали внаслідок внутрішнього мовного саморозвитку українського соціуму, а становлять важливу частину кремлівського геополітичного плану. Це елемент давно сформульованої концепції зміцнення Росії через розширення сфер її впливу. Мовний вплив – це складник багаторівневого системно спланованого впливу-тиску Росії на партнерів (радше – на чергові об'єкти нав'язливо-невідступної зацікавленості).
Внаслідок системного багаторічного медійного зомбування в масову свідомість українського соціуму вживлювали ідею історично закономірної й незворотної присутності російської мови в Україні, її месійність для українців. На це справно впродовж тривалого часу працювала й "п'ята колона" – хто за посади-винагороди, хто за реальну плату, хто внаслідок "непереобтяження" інтелектом та відповідальністю перед своїм народом. Це підтверджує і внесення до передвиборних програм окремих партій завдання удержавити російську мову в Україні, що далі у численних піар-демонстраціях їхні лідери використовували як "наказ і волю виборців, голос народу".
Передумовою успіху російського медійного наступу в питаннях російської мови в Україні були дві обставини: перша – зрада влади, яка продала чи передала в неукраїнські руки майже весь медіапростір і цим посприяла формуванню антиукраїнської добре фінансованої системи зомбування соціуму; друга – наявність спадщини попередніх десятиліть радянської влади у формі цілеспрямованого зросійщення насамперед промислових регіонів через недопуск української мови до багатьох сфер виробництва, до армії й інших силових структур, багатьох сфер науки, державного управління; цьому було підпорядковано значно зросійщену систему освіти. Гіперцентралізація в СРСР, всевладний і всюдипроникний москвоцентризм мали закономірним наслідком гіперрусифікацію, за якої іншим мовам лишалася роль маргінальних декорацій, а словесні штампи про братерство мов і народів (як виявилося – братерство Авеля й Каїна!) мали знівелювати гостроту протиріч між словами (декларованою мовною політикою) і реальністю (мовною ситуацією в республіках СРСР).
Хто і що виграв і чи є виграш взагалі від такої мовної політики і мовної ситуації в СРСР? Однозначно, тривалий час вигравала сама держава, її політична система, бо російську мову було підпорядковано завданням зміцнення наддержави (згодом доля помстилася: саме протест проти гіперрусифікації став одним із прискорювачів наближення кінця цього політичного устрою й розпаду наддержави). Спершу також відчутно вигравала і сама російська мова, яку використовували на значно ширших просторах порівняно з її первісним "родовим гніздом", що давало змогу незмірно збільшити коло користувачів цією мовою й залучити до її творення й оновлення найталановитіших неросіян (згадаймо хоча б Чингіза Айтматова, Василя Бикова, Леоніда Вишеславського та інших активних російськомовних митців слова з неросіян, як і відомих учених з різних республік, які творили російською мовою…).
Проте таке розпросторення використання російської мови мало й негативні ефекти. Оскільки мова – це не тільки її технічний арсенал (слова, їх поєднання, звуковий лад, граматика), а насамперед передаваний нею величезний за обсягами культурний, інформаційний світ, що становить серцевину й кровоносну систему мови (нікому не потрібна мова, якою нічого сказати!), то російська мова на позаросійських просторах без підтримки рідного інформаційно-культурного й ментального середовищ поступово перетворювалася на суто технічний засіб, на недомову без національного підґрунтя природного саморозвитку. Якщо в Росії літературна мова співдіє з рідними (сільськими) діалектами і (міськими) напівдіалектами-просторіччям, які залишаються живильним середовищем її іманентного внутрішнього розвитку, то поза Росією такий доплив природно творених елементів російської мови відсутній. Урятувати ситуацію з "недоросійськістю" російської мови поза межами етнічної Росії не здатні ні школа, ні медіанаступи з Росії, бо позаросійські простори – це терени лише споживання-використання, а не оновлення та творення російської мови, це ареали її формального й смислового спотворення! На цих теренах поширені інші мови, інші корінні етноси зі своєю неповторною ментальністю, тут склалася інша історія, культура, зрештою – поширена неросійська діалектна база. Тому поза етнічними теренами Росії завжди бере і братиме гору питомо-природне неросійське мовне начало над привнесеним і завченим вторинним російським. За таких умов російська мова поза етнічними межами Росії, навіть за лояльних, зовні сприятливих обставин, приречена на втрату глибинних національних основ і змісту, а часто – і форми. Це не особливість існування й історичного розвою російської мови, це універсалія, закономірність, яка оприявнюється завжди, коли будьяка мова поширюється, переноситься на терени побутування іншої (інших) мов, на мовнокультурні простори іншого етносу.
Амплітуда розхитування норм російської літературної мови, її структури в реальному функціонуванні поза Росією, зокрема в Україні, виявилася надзвичайно широкою: на тлі елітарного володіння російською мовою (це мікроскопічно мала частка суспільства, яка постійно й цілеспрямовано працює над удосконаленням культури свого російського мовокористування) поширені різновиди мовлення тих, хто частково чи сповна втратив рідну українську й, не опанувавши посправжньому російську мову, оцінює своє мовлення як російське. Що це за формою, змістом і духом не російська мова, слухач переконується після першого ж промовленого речення; яскраві приклади такого мовлення демонструють багато депутатів різних рівнів, виступаючи з беззмістовними й безформними заготовленими "російськомовними" текстами. Не випадково, саме такі депутати творять живильне середовище оборонців російської мови як другої державної в Україні. Проте будьякий декрет про російську мову як другу державну, якби був ухвалений, не може змінити рівня володіння цією мовою, бо для справжнього її опанування необхідні значні інтелектуальні зусилля, системна праця впродовж десятиліть.
Сьогодні справжня мета "оборонців" російської мови в Україні – не захист прав наших громадян на використання цієї мови в різних сферах спілкування (бо такі права реалізуються сповна, що підтверджує щоденна практика), а недопущення повноформатного функціонування української мови як державної в Україні та посилення її ролі як інтегратора соціуму й чинника зміцнення суспільства; їхня мета – досягти відчутної мовної нестабільності в країні, створити потужне джерело напруги і водночас відвернути максимально більшу кількість громадян від українського ідейного осердя – розбудови Незалежної Української Держави.
Чи можна уявити, щоб Велика Британія заявила претензії до Канади чи США на тій лише підставі, що в цих країнах проживають англомовні громадяни, а Британії чимось не сподобалися мовні приписи цих держав?!
Сьогоденні мовні претензії РФ до України – приклад абсурдного надуманого приводу для реалізації інших планів, з мовою ніяк не пов'язаних. Зазначимо, що на початку бурхливих 90-х такій софістичній зміні змісту поняття "русскоязычное население" світова спільнота не надала належного значення, як не зауважила і далекосяжного своїм можливим використанням виразу "российское ближнее зарубежье". І лише згодом, коли "захист російськомовних громадян" інших суверенних держав Росія використала як привід для погроз, політичного тиску, шантажу, створюючи й інтенсивно підживлюючи російськомовні протестні рухи в різних пострадянських суверенних державах, стало зрозумілим, що поняття "російськомовне населення" – це не риторична фігура, не термінологічна неточність-недогляд, а давно визначена наступальна зброя для політичної, економічної й територіальної експансії, "пристойний" привід для затяжних міждержавних конфліктів, заготовлені набої для майбутніх воєн.
Тому будь-які кроки до запровадження російської мови як другої державної в Україні сьогодні та в найближчому майбутньому є вкрай ризикованими: вони здатні здетонувати новими протистояннями та війнами. Такий крок українських законотворців, до якого їх так послідовно підштовхують кремлівські ідеологи і що так наполегливо намагаються втілити прокремлівські депутати Верховної Ради України, – це шлях руйнування незалежної України, утвердження реального протекторату Росії над Україною з наступним її повним поглинанням. Створити ситуацію, коли в Україні буде дві державні мови, означає створити дві держави на одній території, які матимуть дві столиці, два центри управління - Київ і Москву. Цій самій меті - знищенню України як самостійної держави - підпорядковано і втілення такої бажаної для "п'ятої колони", інспірованої ззовні фрагментації України (названо федералізацією), що непомітно може бути реалізоване через так звану децентралізацію.
Розв'язання мовного питання в Україні – процес складний, і триватиме він не одне десятиліття. Задля зняття зумисне створеної напруги в суспільстві сьогодні особливо актуальними є чітко визначені й прозорі сигнали дорожньої карти мовної розбудови України, очікувані від очільників нашої Держави.
Цей план-орієнтир мав би містити таке.
По-перше, необхідно було би ствердити непорушність положення Конституції України, її 10-ї статті в тій частині, яка стосується української мови як державної: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України"; заключну частину цієї статті ("В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин"), у якій виділено з-поміж мов меншин російську мову, необхідно згодом скоригувати, знявши таке виділення. Адже саме російськомовну складову мовної архітектоніки України сьогодні пропонують посилити шляхом надання російській мові статусу "особливої мови" чи "мови із спеціальним статусом", що суперечить чинній Конституції України, а в сьогоденних умовах може слугувати потужним каталізатором загострення протистояння в суспільстві. Така ясність позиції керівництва Держави відчутно знизить ефективність можливих політичних спекуляцій (особливо в період нових виборів до Верховної Ради України) навколо питань української мови як державної, пропонов надати статус другої державної чи офіційної або спеціальної російській мові.
По-друге, сьогодні вкрай актуальним залишається скасування закону Ківалова-Колесніченка, який свого часу Національна академія наук України, багато інших (включно з міжнародними) центрів правової експертизи у своїх висновках рекомендували відхилити як конфліктогенний і антиукраїнський за прогнозованими домінантними наслідками. Сьогодні існує альтернативний законопроект, створений робочою групою під керівництвом Леоніда Кравчука (як форма блокування й заміни згаданого витвору Ківалова і Ко), у якому конструктивно узгоджено повноформатне утвердження й розпросторення функціонування української мови як державної з підтримкою мов меншин, включно з російською. Необхідно твердо усвідомити, що мовне будівництво належить до високозатратних суспільновагомих проектів. Вибудовування чи зміна інфраструктури поширення чи утвердження мови будьякої національної меншини, як і кардинальне трансформування функціонального поля української мови, передбачають значні фінансові вкладення, що в ближчій перспективі є нереальним. Тому всі плани мовних змін у Державі необхідно насамперед атестувати на тлі національного бюджету, і лише потім, чітко визначивши пріоритети і співвіднісши їх з реальними економічними можливостями, поетапно втілювати в життя.
По-третє, необхідно створити перспективну й несуперечливу державну програму мовного будівництва України, окрему повноформатну, а не в ролі сегмента чи додатка до програми гуманітарного розвитку. Мовна перебудова України – держави з такою складною і суперечливою мовною спадщиною – вимагає відповідної інфраструктури та спеціально підготовленого корпусу менеджерів з кола мовознавцівполітологів і управлінців, яких сьогодні, на жаль, ще не готують українські університети.
Реалізація зазначених першочергових завдань сприятиме переходу від романтичного візіонерства до реального державотворення в царині мовного будівництва, убезпечить проростання на ґрунті бездіяльності й імітацій руйнівних для України та української мови ідей.
Повністю статтю Павла Гриценка можна прочитати за ланкою.
3 
35413
Коментарі