— Це, мабуть, п'ята банка, — касир магазину "Делікат" у селі Червона Слобода під Черкасами 24-річна Юлія Ніяка показує трилітрову банку зі щілиною у кришці. До неї скотчем примотаний папірець із написом від руки: "Шановні жителі села та всі небайдужі! Просимо надати посильну допомогу сім'ї Буркацьких із восьми чоловік, що погоріли, втративши все житло і все необхідне для життя. Дякуємо за допомогу". Банка наполовину заповнена купюрами по гривні-дві. — У перші банки люди більше кидали. Одна заїжджа жінка навіть 50-ку дала.
25 квітня в Червоній Слободі згоріла хата 68-річної Тетяни Кузьмівни і 71-річного Миколи Григоровича Буркацьких. Вони мешкали з донькою, 36-річною Галиною Фокіною, її чоловіком, 40-річним Петром, онуками, 14-річним Олегом, 4-річним Максимом і Діною, якій зараз 9 місяців. Після пожежі живуть у наметах.
Двір Буркацьких — на вул. Мічуріна. Огороджений низьким парканом із облущеною зеленою фарбою, на воротах висить поламана табличка з малюнком собаки, у дворі ледь чутно грає радіо. Перед хвірткою валяються іржаві велосипед і самокат.
— Ви сідайте, — Галина Фокіна простягає маленького запиленого стільця. Боса, у брудній чоловічій футболці й трикотажних синіх шортах. Волосся при коренях сиве, на нігтях полущився жовтий лак. Перебирає пакети з дитячим одягом та іграшками, зібраними односельцями.
Посеред двору обгорілі стіни. У будинку було три кімнати й кухня, підведений газ. Цьогоріч родина планувала добудувати ванну та провести воду. Припускають, що в домі замкнула проводка.
— Пожежники їхали більше 20 хвилин, хата згоріла. Зате назад поїхали швидко, навіть шафу не затушили. Це сусіди казали, бо я не дуже й помню, багато валеріанки випила. Сусідка боялася, що двинуся умом. Наступного дня я ні на що не реагувала і нічого не бачила.
Навпроти згарища стоять два брезентові намети, зверху вкриті клейонкою. Біля них — дитячий візок та манеж, усе закидане старим одягом і ганчірками.
— У мене старший брат у Черкасах живе, має хату. Просилися до нього. Але куди ми всі вліземо. Поїхали до сестри в Леськи (сусіднє село. — "ГПУ"). У неї теж сім'я, діти та ще й мати пожила. Поняла: як лихо, то ти нікому не нужен, родичів немає.
Від стовпа до двору протягнутий електричний дріт, на дереві висить лампочка. Перед входом до намету на стару пральну машину звалені клейонки, сумки, одяг і тазик. Поряд — поламані стільці, вішалка, десяток пакетів з одягом і взуттям різних розмірів. Долівка встелена клейонкою і старим потертим килимом, стоять великі старі ліжка.
— Ці палатки люди принесли, бруски до них ми купили за ті гроші, що на дітей дають. Брат розмістив про мене оголошення в інтернеті. Одна жінка з Черкас привезла свій телевізор і DVD. Правда, вони не працюють, але приємно. В одній палатці я ночую з двома меншими дітьми, старший ходить до друга на ніч.
Біля сусіднього намету сидить Микола Григорович у зеленій футболці, шортах та в'язаній кофті. Після інсульту самостійно не пересувається.
Хазяйка готує обід. У наметі обгорілі шафи з банками і каструлями, газовий таганок і балон. На полицях — банки з консервацією, рис у пластиковій пляшці з-під соку. За Галиною до кухні біжать дві кішки — сіра й чорна без вусів.
— У нас було шість котів, але два згоріли. Одного знайшли за диваном, другого за котлом. Багіра, — відсуває чорну кішку ногою, — теж пострадала, вуса згоріли, опіки були. Перший тиждень нічого не їла, потім відійшла. Собака Рой теж міг згоріти, він біля хати на цепу сидів. Повезло, що вітер в іншу сторону дув.
Господиня готує до рису засмажку з моркви та цибулі. Скаржиться, що раніше діти любили плов, після пожежі їдять погано. До кухні заходить 4-річний Максим із замурзаним обличчям:
— Мама, про пожар питають? Я можу розказати!
Жінка дає йому сосиску. Іде до двору, відкриває каналізаційний колодязь, навпомацки дістає банку з консервованими помідорами.
— Ми тут закатки тримаємо. Все одно боїмося, що позриває, бо жарко. Погріб засипався, коли цегла з кухні падала.
Під деревом порожній старий холодильник із відчиненими дверцятами.
— То люди віддали. Він працює, але в лікарні стояв, медикаментами тхне. Тиждень провітрюємо. Майже місяць живемо без холодильника.
За наметами сохне різнобарвна білизна. Галина замочує її в тазику й пере руками.
— Сподіваюся, до морозів відбудуємо хату хоч якось. Поки що ніхто серйозної допомоги не пропонує. Сільрада виділила 30 тисяч, але на руки дали 25,5. Кажуть, налог узяли. Ми додали ті шість тисяч, що в бутилі накидали, і купили сім пачок газоблоків. Будівельники приїжджали. Казали, треба укріпити стіни, а потім кришу робити. Вобщем треба не менше 150 тисяч. Із мамою їздили до районного і обласного Червоного Хреста. Там пообіцяли дати 200-300 гривень. Писала пісьма народному депутату Олійнику, у губернатора Тулуба була, до прем'єра Азарова на гарячу лінію дзвонила — скрізь глухо. По новостях бачила, що до однієї жінки президент приїхав і допоміг, дав налічку. Сіла та написала Віктору Федоровичу листа. Він — наша послєдня надєжда.
До двору заходить сусідка 70-річна Ольга Гончаренко. Одягнена у фіолетовий квітчастий халат, із ціпком.
— Галю! — гукає. — Я сватам сказала, щоб старі вікна не викидали, а тобі оддали. Є два побиті, але рами цілі. Тільки коробку треба буде під них підігнати, бо ж раму не переробиш. Тобі ж сільський голова скло обіцяв.
Родина збирається обідати. Сідає під деревом за низький письмовий стіл із сірими дошками замість ніжок. Найменшій Діані мати приготувала дитячу суміш. По обіді господиня йде поратися в городі.
— Після пожежі стала погано бачити, волосся сипеться. У хату зайти досі не можу. Була тільки двічі: зразу після пожару і коли телебачення приїжджало, — каже.
5 
35413
Коментарі