Сигнал

 

На голландському острові Ск"єрмонніког є два маяки — червоний та білий. Білий стоїть майже посередині острова, a червоний — на заході, ближче до берега.

Ми з дружиною, вирушаючи в мандри островом, весь час озиралися на ці маяки, намагаючись не заблукати. І таки добралися врешті до північного берега — головної мети нашої вилазки. Була середина лютого, перед нами лежав велетенський безлюдний пляж. По ньому ми добрели аж до хвиль — до справжнього Північного моря, за яким десь далеко крилися Англія та Норвегія і, ще далі, Північний Льодовитий океан, підточуваний з нашого боку Гольфстрімом і — зусібіч — наслідками глобального потепління.

Потепління перетворило лютневий сніг на дощ, тож ми мусили повертатися. На причалі в очікуванні порома юрмилися сотні людей — навіть не вірилося, що їх стільки помістилося на цьому невеликому острові.

Чомусь не видно білого

— Дивися, — сказала дружина, — вони ще й співають!

Співали, звісно, не всі, а лише групка молоді. То був явно якийсь аматорський хор: вони весело пританцьовували, попри холодний вітер і мжичку. Енергія, здавалося, струменіла від їхніх молодих тіл і збуджених голосів.

Пором відпливав поволі, острів зникав у сутінках, на його західному березі блимав червоний маяк.

— Але чомусь не видно білого, — сказав я.

— Якого білого? — перепитала дружина.

— Того — на краю селища. Від якого ми починали мандрівку.

— Не вигадуй, — засміялася дружина.

— От побачиш на знімку, — відповів я сердито.

Але на знімку не було нічого.

— Перші й останні кадри часто засвічуються, — сказала дружина.

Я кинувся гарячково перебирати пачку свіжопроявлених фотографій. Останнього кадру — з аматорським хором — теж не було.

Схоже, найголовніші сигнали у цьому житті приречені залишатися переважно невидимими і нечутними.

×