Тридцять років тому, коли народилась донька, і я мав забрати її з пологового будинку, теща чомусь зажадала, щоб я зодягнув білу сорочку. Не знаю, навіщо їй це здалося. Може, у їхніх краях існувала така традиція. А може, просто собі уроїла, що так має бути.

Та оскільки у тому віці мене більше приваблювало руйнування традицій, ніж їх продовження, я навідріз відмовився. Може, біла сорочка асоціювалась мені з ненависним піонерським галстуком, а може — з якимсь іншим офіціозом. Чи, може, просто діяв дух протиріччя, котрий наказує нам у певному віці повставати і бунтувати, байдуже проти чого.

В кожнім разі, тоді я так і поїхав до пологового за дружиною і донькою у звичних потертих джинсах, пошарпаних кедах і запраній тенісці з Джимі Гендріксом на грудях. Теща дулася кілька днів, потім пом'якшала і врешті цілком пробачила чи, може, просто забула. Проте до білих сорочок я так ніколи й не призвичаївся, як і до краваток та вечірніх костюмів. Хоча деколи, нема ради, вбираю їх, заспокоюючи себе, що навіть старий ди­сидент Адам Міхнік узув був туфлі замість зручних босоніжок, приймаючи нагороду від президента. І навіть нап'яв, кажуть, піджака із краваткою до уславлених джинсів, вибираючись на авдієнцію до британської королеви.

Із віком бунтарі стають конформістами, руйнівники традицій — їхніми охоронцями. Можливо, до них доходить, що й бунт досить часто буває кіт­чем. А може, просто вирішують приберегти бодай кілька безглуздих традицій для майбутніх руйнівників.

Нещодавно я знову поїхав до пологового будинку — провідати доньку й новонароджену онуку. Я таки відшукав десь у шафі і вбрав на себе білу сорочку. Хоча й знав, що донька цього навіть не зауважить. І теща, на превеликий жаль, теж, — земля їй пухом.

×