Остання крапля

Мій приятель, який еміґрував до Америки, каже, що останньою краплею, яка спонукала його до такого кроку, були вибори Черновецького.

— Розумієш, народ, який добровільно двічі підряд вибирає мером явного пройдисвіта, не має майбутнього. Тим більше, що це робиться не десь на Донбасі, не в затурканому селі, а в столиці! Де, здавалось би, й люди освіченіші, й інформації не бракує. Та й не настільки всі бідні, щоб продаватися за кілограм гречки.

— Ну, — заперечую мляво, — люмпенів чимало і в Києві. А ті, що освіченіші й заможніші, — сидять удома.

— Та отож! Це країна суцільного люмпена — від бомжа до міністра!

Я можу лише тупо довбати цей кам'янистий ґрунт, із якого, ймовірно, нічого не виросте

— До президента, — уточнюю я, хоча розвивати цю тему мені не хочеться. По-перше, тому, що й так усе ясно. А по-друге, я чув не одну вже таку історію про "останню краплю". І знаю, що приводи можуть бути різні, тимчасом як причина — завжди та сама: набридло.

Люди роблять свій вибір на користь заможнішого, безпечнішого, перспективнішого життя. А "крапля" трапляється де завгодно: в інституті, де колеґу не схотіли відпустити в наукове відрядження, у жеку, де іншій моїй знайомій звично нахамила паспортистка, у міністерстві, де товаришева донька безуспішно намагалася нострифікувати диплом із Кембріджу. Всі вони, як лисиця з класичної байки, спершу пробували дотягнутися до винограду, а тоді розчаровано мовили: "Він зелений. І взагалі, він ніколи не визріє. Не той клімат".

Я не сперечаюся з ними, бо не знаю. Може, вони мають рацію. Я можу говорити лише за себе. Навіть не говорити, а тупо довбати цей кам'янистий ґрунт, із якого, ймовірно, нічого не виросте. Бо клімат справді не той, і саджанці не такі. Та й садівники — більше схожі на мародерів, аніж на мічурінців.

×