— И зачем я вам это все рассказываю? — говорить вона задумливо, коли я закінчую свої 1,5-годинні вправи.

Ось уже другий місяць я ходжу до неї на лікувальну фізкультуру — намагаюся подолати сумні наслідки травми плеча. І другий місяць вислуховую приблизно ті самі історії, з різноманітними відгалуженнями, проте зі стабільним сюжетом:

— Я була майстром спорту з гімнастики. Виступала з Дєрюгіною. Мої подруги тепер в Америці, Ізраїлі. Мають бізнес. Передають привіти. А я навіть не можу нікого прийняти. Колись у нас вічно товклися гості. Ми жили в центрі, на Дарвіна. У величезній квартирі. Її забрала сестра. А батька вона отруїла. Він приймав ліки від серця, вона йому збільшила дозу. І собаку мені отруїла теж, його спаралізувало. Але пса я врятувала. Мені порадили влити йому горілку з сіллю. Допомогло. Я страшенно люблю собак, ще з дитинства. Та батьки купували мені весь час якихось канарок, рибок і хом'ячків. Першого собаку я купила сама, за 9 рублів. Заробила їх у цирку. Хотіла в них стати клоуном, але вони поставили мене продавати квитки. Собака був вредний, ми його за це називали Рейґаном. Ой, — спохоплюється раптом вона, —  а це нічого, що я говорю по-російськи?

Головне, що ми слов'яни

— Нічого, — крекчу, терзаючи свої гімнастичні причандалля, більше схожі на знаряддя тортур.

— А й справді, — киває вона. — Головне, що ми слов'яни.

— Узагалі-то я єврей, — кажу з притиском, але це її якось мало бентежить.

— Нічого. Все одно ви — наш.

Мені зовсім не хочеться бути "нашим", але й сперечатися теж не хочеться. Я налягаю на віртуальні палиці віртуальних лиж. Тоді докладаю ще два диски на штангу. А на прощання, щоб якось її підбадьорити, прошу записати рецепт горілки з сіллю.

×