"Вибачте за спізнення. Крутився по місту. Війна війною, а треба заробляти гроші. Хочу відкрити невеликий бізнес. Але поки не скажу який. Щоб не зурочити", - посміхається колишній боєць добровольчого батальйону "Азов" 25-річний Юліан Матвійчук з Полтави. Він 3,5 місяця був гранатометником в Маріуполі. У відпустці вирішив перейти в батальйон "Січ". Хлопець з невеликою бородою, в чорному пальто та з чоловічою сумкою. Сідаємо за столик в "Твоїй кав'ярні" в центрі Полтави. Юліан замовляє імбирний чай.
- "Азовці" в Маріуполі зараз сидять практично без діла. Там відносно тихо, подеколи росіяни роблять обстріли. Вирішив, що маю бути там, де щось зроблю. В "Січі" хлопців відправляють на позиції в донецький аеропорт.
- На скільки зараз укріплений Маріуполь?
- Ми приїхали в місто на початку липня. На той час воно взагалі було не укріплене. Тільки ми свою базу облаштували. Люди не вірили, що АТО піде в зворотному напрямку. Після наступу на Новоазовськ почався масовий патріотичних рух. З'явилися громадські організації, яких до цього не було. Вони влаштовували акції, привозили нам провізію. Ми при батальйонові відкрили групу "Маріуполь-1", тренуватися ходили чоловік 40 місцевих. Але найголовніше — обрили Маріуполь траншеями та окопами якраз за два тижні перед боями за Широкине. Коли пішло дві російських колони, наша артилерія їх накрила. Нічого практично не лишилося. Росіяни розізлилися, почали всім підряд шмалити по наших позиціях — мінометами, градами. Тоді окопи нас і врятували. Зараз Маріуполь так просто не візьмеш, бо наші там конкретно закріпилися.
- Можна чекати широкий наступ росіян на місто?
- По логіці взимку ніколи не вели війну, хіба совєти у Фінляндії. Путін це знає. Тому намагатиметься встигнути до зими. Більш усього, піде флотом. Але висадить солдатів десь в кущах спальних районів Маріуполя. Тоді війна триватиме в місті. Якщо надумає взяти Маріуполь в лоб з суші, дійде тільки до крайнього першого району міста. Там накриють артилеристи. Їхня піхота далі не пройде.
- Наші бійці готові до наступу?
- Так. Вони поїхали туди воювати. Відсотків 60% "Азову" люди аж з надто патріотичними почуттями. Там великий інтернаціональний шар - хорвати, буряти, шведи. Разом з українцями знайшли себе в правій ідеології. Інколи перегибають, сваряться, хто більший патріот. Заїжджали в Старобешево — кричали Слава Україні. Там люди до цього ще не звикли, розцінюють як фашизм. Але хлопці з легкістю готові віддати життя за державу. Деякі навіть говорять, що помруть тільки в бою. Мають великі надії на Полторака — що він закриє дірки навколо Маріуполя. В Нацгвардії, якою він керував, дуже добре про нього відзиваються.
- На когось нарікають?
- На Порошенка і його перемир'я. Бійці хочуть рознести росіян, забрати рідну територію і спокійно повернутися додому та працювати. Цього не дають зробити, хлопці відчувають свою непотрібність. Добре, "Азов" оголосили полком. Тепер крім піхоти формується артилерія, механізовані бригади. Час витрачають на навчання.
- На скільки сильна російська армія?
- Ще в серпні в АТО закінчилися чеченці та козаки. Ми з нетерпінням чекали строкових російських солдатів. Їхня тактика — залишити руїни, так біля Новоазовська стерли три населених пункти. Але не такі страшні, як про себе говорять. Перед нападом на Новоазовськ кинули одну свою колону. Артилерія їх знищила. Тоді росіяни викликали підмогу літака. І він лупив по своїй же колоні, думав, що то українська техніка. Мовляв, їхня не може так горіти. Надто самовпевнені.
Хлопець з Донбасу розказував, як під час взяття якогось міста росіяни просили не стріляти, бо йдуть в тил. Якщо ми показуємо силу, вони нас поважають. Вони знають, що таке автомат, але навіщо він — ні? Наша ідеологія виграє війну. Хай вони і мають краще оснащення. Їх вже загинуло разів у чотири більше, ніж українців.
- Коли було найстрашніше?
Нас тричі відправляли в Іловайськ. Під час першого разу загинув Микола Березовчук (чоловік Тетяни Чорновол, - Gazeta.ua). Він лежав на полі під обстрілами і хвилини чотири стікав кров'ю. Пам'ятаю, як його привезли в прикриття. Був в брєду, шептав, що болить нога. Ледве знайшли там дірку, хотіли перев'язати. Але вже навіть не йшла кров. Його можна було б врятувати, якби одразу після поранення засипати Целокс — порошок, який загіпсовує рану, не дає крові витекти.
Керівники все одно хотіли взяти Іловайськ. Кажуть: хлопці, половина не вернеться. Хто з нами? Найперший підняв руку білорус, я теж вирішив, ще багато пішли. Нам дали 2 години перепочити. Оце було найстрашніше. Думати, що - все, капец, не повернуся. В одного хлопця істерика почалася — не поїду гинути. Трохи дали йому стусанів, то втихомирився. Вже перед виїздом нас накрили мінометами, то дали наказ згортатися і назад. Через кілька днів послали вдруге, але в місто не заходили, бо там було 2,5 тисячі терористів. Командування не стало ризикувати. А втретє — пекло. З "Шахтарськом", "Дніпром", "Донбасом" заходили разом в місто. Зачистили кілька вулиць. Півтори години перестрілювалися на блок-посту. На вечір зайняли шість хат та полягали в погрібах. Не можна було і запальничку запалити. Холод неймовірний, спати якомусь смітті не можливо. А мені за кілька годин на блок-пост. Ризикнув піти в іншу хату, намацав в шафі якихось шуб та вкрився. Наступного дня ми ще проходили вперед, багато почало гинути. Коли почали з міста виходити "Дніпро" та "Шахтарськ", ми теж отримали наказ про відступ. Сідали в машини і відстрілюватися навколо. Тільки так можна було деморалізувати ворога. Вона вели страшний обстріл, кулі пролітали над головами.
Найважче - чекати. На першому бойовому завдання треба було 12 годин дивитися за своїм сектором. Ні пити, ні їсти. В голові має тільки бути: автомат — зброя — супротивник.
- Як маріупольці ставляться до українських солдатів?
- Зразу в усьому звинувачували. Мовляв, ми перші прийшли до них зі зброєю. Щомісяця в 20-х числах в Маріуполі зарплатні дні, тоді нам доводилося укріплювати КПП, які виходили на вулиці. Бо увечері після кабаків місцеві могли приходити і викручувати з рук автомати, доводилося застосовувати силу. Зараз такого немає. Йде мама з донькою, дитина лиже морозиво — і солдатові дає. Приносять пепсі, яблука, пакунками воду. Один чоловік працює на якійсь рибній фірмі. Припер 60 кілограмів морожених бичків. Кухарі нам насмажили. Буває після чотиригодинної зміни на КПП по два мішка продуктів заносимо.
- Багато серед мирних сепаратистів?
- Є - страшні боягузи. На бій в Широкиному виїхали майже всі "азовці", на базі залишилося з десяток. Розказували: як тільки ми за межі міста, по вулицях почали їздити машини і кричали: "ДНР идет, все ховайтесь. Они наши вызволители". Ми повернулися — поховалися як миші. Але місцеві люди таких здають. При нас говорять з ними по телефону, сепаратисти не соромляться зливати інформацію про українську армію. Ми все записуємо, виїжджаємо на адресу, вибиваємо двері, кладемо мордою в підлогу. Вони як шовкові: "Пацани, я свій. В армію записався". В Оленівці взяли сільського голову, за кошти ДНР-ців готував хлопців і відправляв до Стрєлкова. Передали в СБУ, але взнали, що його викупили і зараз він десь в Росії. Тут вже питання до СБУ. В Старобешевому місцевий священник направляв на нас гранатомети — здав ДНР-ям наші позиції. Наші його схопили, а потім не знаємо, де дівся.
- Чи реально змінити свідомість донбаського населення?
- 70% зарплати вони залишають в кабаках. Роблять на заводах, які належать олігархам. Отримують гроші і віддають їх в супермаркетах, які знову ж таки тримають олігархи. Живуть в рамках, як раби. Їх завжди позбавляли вибору і вони голосували за один єдиний варіант. При Російській імперії, коли була конституційна монархія, вибирали в'їзних князів. Прийшов дядько — ти за мене голосуєш, як ні — растрєл. При Совєтскому союзі — вибору взагалі нуль. За Януковича і єдину партію регіонів взагалі мовчу. А тут "ДНР" - визволителі. От і поставили галочку за них на референдумі як за надію. Але після цього побачили наслідки — помирають їхні родичі, знайомі. Зараз вперше за 300 років задумалися, чи правильну галочку поставили.
2 
35413
Коментарі
4