— Третій день, як повернувся з АТО. Складно перелаштовуватись. Перші дні прокидався, як на війні, о 5.30, — каже у вівторок київський мільйонер 53-річний В'ячеслав Константиновський. Півтора місяця тому поїхав воювати в зону антитерористичної операції. Керує підрозділом із 15 військових.
В'ячеслав призначив зустріч у ресторані "Каффа" на столичному Подолі. Він неголений, стрункий і статний. П'є чорний чай із сухофруктами.
Що на війні стало найважчим?
— Чекати на щось. Через це почав курити, хоч і соромно, — запалює цигарку. — Борюся з курінням усе життя. П'ять-шість років була перерва. Після смерті мами знову схопився за цигарку. Рік тому покинув. Коли перший раз поїхав у АТО, тримався три дні. Потім закурив. Сиділи в лісі, чекали команди на виїзд. Чекаєш-чекаєш, наче все і спокійно, але ждати — це важко для мене. З цигаркою наче час швидше минає. Знайшов собі таке виправдання: АТО, можна й покурити.
Друге, з чим складно змиритись на війні: що у деяких випадках нічого не можеш вдіяти. Вернешся із завдання чи ні — не знаєш. Це тисне на голову. Останній раз о четвертій ранку виїжджали з бази. Були без бронежилетів, пакували рюкзаки. База наче під охороною, під Слов'янськом, але з лісу почали стріляти по нас з автоматів і кулеметів. Ми не знали — хто це. Відповідати страшно, бо можна у своїх поцілити. Поряд був український блокпост. Хвилин за 40 усе затихло. Але на блокпосту двоє солдатів загинули.
За півтора місяця на Донбасі скільки разів доводилося прощатися з життям?
— Страшно там постійно, особливо коли переїжджаєш із місця на місце. Не знаєш, звідки і що чекати. Їдемо, а в машинах приспущені вікна, з них стирчать автомати, патрони, всі у бронежилетах. Намагаємось пересуватися якнайскоріше, щоб складно було вцілити. Моя група їздить п'ятьма-шістьма пікапами. З братом закупили. Прикомандировуємось до якоїсь частини. У нас є снайпери, хороші гвинтівки. Я — командир підрозділу. Спершу були в батальйоні "Київ-1", коли вони тільки зайняли Слов'янськ. Далі перейшли в 95-ту армійську бригаду — в роту розвідки. Мої хлопці — колишні спецназівці. Познайомився з ними ще на Майдані 2004 року.
Фінансуєте підрозділ теж ви?
— Ми з братом. Хлопці — не найманці, воювали б і без грошей. Але сім'ї мають за щось жити. Ті 2 тисячі гривень, що платять солдатам, це не гроші. Фінансуємо не лише своїх хлопців. Екіпірували і розвідників: лишили їм снайперську гвинтівку за 50 тисяч доларів, БТР відремонтували, УАЗ, купили спеціальні прилади для бойових дій.
Чимало українських бізнесменів теж дають гроші на армію, але воювати не йдуть. Вам це для чого?
— У мене такий характер — самому себе захищати. Тому коли почалася війна — у Києві сидіти не міг. Пішов на фронт.
Як вас сприйняли теперішні колеги?
— Спершу хлопці не знали, хто я. Потім хтось упізнав. Я пояснив, що такий самий доброволець, як і вони. Життя в усіх одне. Майже в кожного — діти, сім'ї. Може, менше грошей, ніж у мене, але на війні це не має значення. Гроші — явище тимчасове. Сьогодні є, завтра може не бути. З хлопцями ми там — як родина. П'ємо чай з одного чайника.
До чого було складно звикати?
— Я виріс у спортивному таборі, займався боротьбою. Це — спорт для бідних. У Радянському Союзі туди віддавали розгільдяїв, яких вже нікуди не брали. Що таке боротьба? Це зал, якийсь килим і холодна вода. І добре, якщо вона є. У цьому виді спорту скаржитися не можна. Хоча постійно щось болить, синці повсюди. Але тренер завжди казав: "Якщо в тебе все поламано, а палець цілий — іди качай палець". Боротьба і загартувала характер, позбавила страху й навчила терпіти. Тому звикати до спартанських умов на війні було не складно.
Як вас змінила війна?
— Зрозумів, що я — нормальна людина. Доти постійно прагнув відстоювати справедливість. Пройшов два Майдани. Після першого неодноразово погрожували, що зітруть у порошок. У наших ресторанах влаштовували маски-шоу. Після того, як до влади прийшов Янукович, я знав, що це — орда. Пересікався з ними в 1990-х, тому все розумів. Коли керувати державою приходить бригада, під якою все: міліція, прокуратура, навіть кримінал — це страшно. Жити в Україні нормально вже не виходило.
Як вели бізнес за Януковича?
— Від нашого з братом бізнесу практично нічого не залишилося. Інвестиційний клімат в Україні впав, усе знецінилось, наклалась криза. Все, що могли — продали. Будівельний бізнес оцінювали у 600 мільйонів доларів, а віддали за 16. Лишилися тільки ресторани. Я на другий день Майдану приєднався, бо просто ненавидів ту владу. Був там у переломні моменти — з 10 на 11 грудня (штурм "Беркутом" Майдану. — "ГПУ"), 18–20 лютого (дні розстрілу учасників протесту. — "ГПУ"). На своїй сторінці в інтернеті закликав іти інших. За це з офісу "регіонала" Пшонки (син колишнього генпрокурора. — "ГПУ") передавали, що нам — кінець. Але я був упевнений, що Майдан просто так не розійдеться.
Чим може закінчитися перемир'я на Донбасі?
— Конфлікт надовго. Приклад — Грузія. У них теж були спочатку сепаратисти, далі — війна, потім продовжувались провокації на кордоні. Донбас матиме якийсь особливий статус. Росія собі його брати не хоче, бо регіон треба утримувати.
Чи ми здатні протистояти російській армії?
— Військовим не вистачає сучасної зброї. Все старе. Мотлох. Якщо відправити БТР ремонтувати на завод "Укроборонпром", це займе від півроку до року. Коштуватиме — 300–500 тисяч гривень. Насправді, машину можна відремонтувати приблизно за 35 тисяч гривень за два дні.
Руки не опускаються від такого?
— Іноді хочеться взяти щось важке.
Звинувачення керівництва АТО в непрофесійності виправдане?
— Говорити про всіх керівників не можна. Є герої, стикався з професіоналами. Але треба ламати систему і створювати нову армію. Перебудувати споруду важче, ніж звести нову.
Готові поїхати на Донбас, якщо відновиться війна?
— Звичайно.
А брат воював?
— Ми з ним вирішили, що хтось має залишатися вдома. У нас — сім'ї, шестеро дітей на двох, це відповідальність. Якщо з обома щось станеться… Але він теж поривається в АТО.
Чималий резонанс викликав продаж вашого авто "Роллс-Ройс" за 2,5 мільйона гривень, які ви віддали на армію.
— Хотів показати приклад іншим бізнесменам. Треба вміти від чогось відмовлятися заради країни.
Скільки грошей передали на потреби армії та лікування бійців?
— З братом на АТО віддали 8 мільйонів гривень. Перші 2 передав Мінобороні. Жалкував, що не витратив цю суму самостійно — не закупив чобіт солдатам чи бронежилетів. Не знаю, на що ці 2 мільйони пішли.
Що спонукає зараз балотуватися до Верховної Ради?
— Ніколи про таке навіть не думав. Але зараз бачу, що там потрібні нові люди, не пов'язані зі старою системою. Що змусить всі країни поважати нашу незалежність і територіальну цілісність? Тільки першокласна армія, навчена й озброєна за найкращими світовими зразками. Армія, позбавлена зради і корупції. Але для цього потрібно змінювати стару прогнилу систему. І робити це із самого верху. А матеріальні речі мене вже давно не цікавлять. Маю бажання робити корисні справи.
Чому йтимете по округу на Подолі?
— Я тут народився й виріс, на Куренівці. Поділ для мене рідний, я його люблю.
Як збираєтеся змінювати країну?
— Війна вплинула на Україну. Ми змушені будувати нову армію. Хотів би цим займатися. Можливо, працювати в парламентському комітеті нацбезпеки й оборони.
Досвід яких країн варто запозичити Україні щодо реформування збройних сил?
— Для нас найкращий приклад — Грузія. Вони пройшли той же шлях. Починали із залишків Радянського Союзу. Збудували сучасну армію. Кожен боєць підрозділу спеціальних операцій має екіпіровки на 2,5 мільйона доларів. Люди обрали пріоритет — це безпека.
9 днів подорожував В'ячеслав Константиновський спортивним катамараном в Атлантичному океані. З командою поляків йшли шляхами іспанського мореплавця Христофора Колумба. Спав у підвішеній сітці й харчувався їжею для альпіністів.
3 
35413
Коментарі