З філософом і соціологом 35-річним Володимиром Єрмоленком зустрічаємося в київському фан-барі "Банка". Тут людно. Вільний тільки один столик. Чути запах смаженого м'яса. Всю їжу та напої подають у банках. Володимир нічого не замовляє.
— За останній рік світ став більш ірраціональним, — каже. — Політики прагнуть відповідати емоціям своїх виборців. А ті формуються дуже простими й спрощеними речами. Це або страх перед біженцями — як у Європі. Або прагнення повернути втрачену велич, як у Росії чи Туреччині. Люди дедалі менше думають і все більше орієнтуються на базові інстинкти.
Чому так відбувається?
— Світ став значно складніший — через технології, глобалізацію. Люди пропускають через себе нескінченну кількість інформації. Підсвідомо прагнуть реагувати на неї просто й емоційно. Через кризу релігій багато хто втратив поділ на добро і зло. Ультраправі партії в Європі створюють образ ворога з біженців. Кремлівська ідеологія та ісламська радикальна течія — із західного світу й цінностей демократії та лібералізму. Політики й медіа розуміють: такі теми — популярні, тому експлуатують їх. Намагаються грати на примітивних інстинктах. Жодна сила в цьому столітті не має стратегічного бачення. Євросоюз намагається сформувати його. Але все виглядає досить абстрактно. Поки що триває війна ірраціональності й інстинктів.
До чого це може призвести?
— Можуть вибухати конфлікти через ніби несуттєві речі, через вигадки чи дезінформацію. Наприклад, радикальна течія в ісламському фундаменталізмі та російська агресія будуються на міфах. Що західний світ є "диявольським" чи в ньому не шанують сімейних цінностей. Що в Україні правлять "фашисти", "хунта". Але це діє. І мобілізує велику кількість людей.
Західна цивілізація зараз стикається з двома викликами. Перший — російський імперіалізм. Другий — ісламський фундаменталізм. Ці явища схожі. Для них індивідуальне життя не має сенсу. Є колективні сутності — держава, "халіфат".
У Франції, Німеччині бачать, що головна проблема — це Близький Схід. Там — варвари, і з ними треба боротися. Росія для них — теж варвар, але менший. Якщо порівняти Володимира Путіна та лідера Ісламської держави Абу Бакра аль-Багдаді, то перший для західного світу здається адекватнішим. Москва на цьому грає.
Яким був задум Кремля в Україні та Сирії?
— Він створював для Заходу додаткову проблему й очікував, що його пустять за стіл переговорів. Так і сталося. Але Путін хотів ще, аби з порядку денного зняли українське питання. Щоб Україну віддали під його сферу впливу. Не вийшло. Питання України й Сирії західний світ поки що прямо не поєднує. Євросоюз подовжив санкції проти Росії, бо та не виконує Мінські угоди.
Для Заходу зараз важливіша Сирія чи Україна?
— Сирія. У нас є російська агресія, гинуть люди — за офіційними даними, близько 9 тисяч. Але Сирія — це щонайменше 250 тисяч смертей за останні чотири роки. І ще мільйони біженців.
Що робимо не так?
— Ми досі закликаємо: допоможіть нам. А маємо питати світ: чим можемо допомогти вам? Тільки тоді нас почують.
Чим ми здатні зацікавити світ?
— Сильною економікою: аграрним сектором, високими технологіями, ІТ-галуззю, математичним та інженерним потенціалом, цікавою культурою. Поки що ж Україна не стала точкою тяжіння навіть для Східної Європи.
Чому так відбувається?
— Американці допомагають іншим грошима, технологіями, демократією. Європейці — тим самим. Навіть Росія допомагає тим бідним і забитим країнам, які конфліктують із Заходом. Туреччина намагається стати головною в модернізованому ісламському світі. Китай, Індія, Аргентина, Бразилія мають високі темпи зростання: в їхні економіки можна інвестувати й заробити купу грошей. У нас же — образ жертви. Треба з нього виходити.
Яким чином?
— Президент за кордоном мав би говорити не тільки про агресію Росії, а й про наш величезний потенціал.
Зрушення в цьому напрямку є?
— Треба ставати привабливішими для бізнесу — свого і західного. А в нас збудоване тобою запросто можуть віджати. І прогрес тут поки що дуже малий. Хоча на законодавчому рівні відбулися зміни: із держзакупівлями, в антимонопольній політиці, в боротьбі проти корупції. Однак іноземний бізнес досі почувається в Україні не дуже добре.
Загалом держава змінюється повільніше, ніж того хоче суспільство. Вона не встигає за ним. У держуправління майже не йде молодь із західною освітою — а таких у країні багато.
Як правильно використати потенціал громадянського суспільства?
— Воно частково має йти у владу. З іншого боку, держава повинна замовляти послуги в організаціях громадянського суспільства, в недержавних аналітичних центрах. Для цього потрібна ефективна система держзакупівель. Паралельно треба протягом семи–десяти років замінити весь державний апарат. Також необхідні нові університети. Освіта справді реформуватиметься тільки тоді, коли виникатимуть нові сучасні виші. За приклад можна брати Центральноєвропейський університет у Будапешті. Такі виші можуть бути приватно-публічними, тобто мати і приватний, і державний капітал. Великий бізнес, держструктури виховуватимуть там кадри для себе. Таким шляхом рухалася Франція, чимало інших країн. Коли бачили, що є проблеми з освітою, створювали нові інституції.
Яким буде для України 2016 рік?
— Складним, але є багато надій. Зараз країна значною мірою тримається на зовнішній фінансовій допомозі. Живемо ніби на апараті штучного дихання. Вирватися з цього можна тільки за рахунок дуже стрімкого зростання економіки й активного виходу на зовнішні ринки. Російський закритий надовго. Європа — це величезний, але складний ринок. Там дуже високі стандарти. Тому треба працювати на всіх континентах, не обмежуватися одним чи двома регіонами.
Також важливо не допустити помилок 2005–2006 років, коли країну розвалили чвари зсередини. Головний ворог сьогодні — це не російська агресія. З нею впораємося, якщо буде внутрішня єдність і розуміння, куди рухаємося.
Скільки ще Захід допомагатиме нам?
— Якщо Україна реформуватиметься, нас підтримуватимуть довго. Треба зробити висновки з ключових помилок. Перше: змінити бізнес-клімат. Друге: українські підприємці мають більше працювати над тим, щоб виходити на зовнішні ринки. Третє: маємо доносити до світу сигнал, чим можемо допомогти іншим країнам. Четверте: потрібно творити сучасну культуру й освіту, завдяки яким нас впізнаватимуть. П'яте: дбати про розвиток галузей, що створюють максимальну додану вартість.
Пише музику для фортепіано
Володимир Єрмоленко народився в Києві в сім'ї науковців. Батько — заступник директора Інституту філософії. Мати викладає філософію й соціологію в Політехнічному інституті.
Закінчив філософський факультет Києво-Могилянської академії. Навчався в Центральноєвропейському університеті в Будапешті. Став магістром міжнародних відносин та європейських студій. Докторську дисертацію з політичних наук захищав у Парижі в Школі вищих соціальних досліджень.
Із 2008 року працює в міжнародній громадській організації "Інтерньюз-Україна". Зараз — директор європейських проектів. У Києво-Могилянській академії викладає на кафедрі літератури та іноземних мов. Перекладає філософські книжки з німецької, французької та англійської. Видав дві свої: "Оповідач і філософ" — про міжвоєнну епоху в Європі та "Далекі близькі" — про письменників і філософів.
Пише музику для фортепіано. Щовечора грає, імпровізує.
— Для мене дуже важливо бути в трьох сферах: філософія, література й музика, — каже Володимир.
Дружина 36-річна Тетяна Огаркова — доктор літературознавства. В Українському кризовому медіа-центрі відповідає за комунікацію з франкомовною аудиторією. Також викладає в "Могилянці". Виховують дочку 7-річну Дарину.
3 
35413
Коментарі
2