— Я підтримую маму Надії цілий рік. Зустріла її випадково. Писали лист до Ангели Меркель (канцлер Німеччини. — ГПУ). А потім ще англійській королеві та Хілларі Клінтон (американський політик, державний секретар США. — ГПУ). Так боролися за Надю, — каже киянка Ольга Берлок.
27 травня близько 9:30 разом із поетесою Марією Волинською у столиці біля палацу "Україна" на вул. Великій Васильківській чекають на народного депутата Надію Савченко. Тут за півтори години в малому залі вона дасть першу прес-конференцію. 25 травня 35-річну Надію Савченко звільнили з російського полону. Пробула там 709 днів. Її обміняли на Олександра Александрова та Євгена Єрофєєва — захоплених на Донбасі співробітників головного розвідувального управління РФ.
Кілька десятків людей збираються біля входу до палацу. Тримають синьо-жовті прапори. Над дверима будівлі — банер "Повернути героїв". На ньому фотографії 21 українського бранця в Росії. Неподалік стоїть "швидка". Двоє охоронців у білому перемовляються по раціях. Четверо в чорному — курять поряд. Голосно грає мелодія без слів на український народний мотив.
— Допоможемо Надії всім, по що звернеться. Найголовніше зараз — не нав'язуватися їй. Щоб не думала, що її ламають, — каже і йде у зал народний депутат від "Батьківщини" Олександра Кужель, 62 роки. Одягнена у чорний жакет і сукню. Приїздять також її колеги Ігор Луценко та Іван Крулько.
Надія приходить о 10:55. На ній сірий брючний костюм. Під жилеткою — світла смугаста сорочка. На плечі тримає рюкзак. Усміхається.
— Яка ви сьогодні гарна, — каже хтось із журналістів.
Грає гімн України. Надія кладе руку на серце. Співає з високо піднятою головою. Поруч стоїть її рідна сестра 33-річна Віра Савченко. Вона в білій блузці й вузькій спідниці тілесного кольору. На шиї — намисто з маленьким тризубом. Сестер обступають журналісти. Охоронці просять відійти на кілька кроків.
— Надя, Надія, нас не хочуть пускати! — кричить гладкий вусань, на вигляд — років 60. Називається патріотом Миколою.
Почекайте, усіх пропустять. Так? — запитує Надія в охоронців.
Проходить у будівлю через бокові двері. Журналістів пропускають у центральні.
На сцені стоять два довгі столи і п'ять стільців. Їх разом із Вірою та Надією займають адвокати Марк Фейгін, Микола Полозов та Олександр Плахотнюк. У залі — близько сотні журналістів. Є й громадські активісти. Усім не вистачає місць. Багато хто сидить на підлозі. Надія наливає в склянку "Моршинської". Робить кілька ковтків.
— Я з корабля на бал, у голові — бардак. Якщо щось забуду — це не означає, що не пам'ятаю, — каже. — Поки не закінчиться війна, полонені в нас будуть постійно. Я вирвалася. Працюватиму для України там, де буду корисна і потрібна. Я пройду той шлях, який повинна. Якщо впаду мертва, його продовжите ви.
Присутні перешіптуються.
— Пам'ятаєте пророцтво? Казали, як прийде жінка до влади — все зміниться. Це ж про Надю, — говорить літня жінка до сусідки.
Першим запитує журналіст з інформаційного агентства "Українські новини":
— Чи плануєте найближчим часом тур для зустрічі з європейськими дипломатами?
— Якщо збоку сусід із гнилою душею й хворим розумом — усі, в кого є совість, мають об'єднуватися. Бо вони (Росія. — ГПУ) не дадуть нам жити. Я обов'язково їздитиму по світу й знаходитиму людей, які хочуть жити в доброму сусідстві. Мені байдуже, де захищати Україну. Якщо завтра буде поле бою, то піду туди і стану в перші ряди. У мене немає більше мого життя. Моє життя — це Україна.
Журналіст із Польщі дарує Надії червоно-білий шарф із гербом своєї країни.
Із залу чоловік вигукує:
— Що зробиш, коли станеш президентом?
— Українці, якщо вам треба, щоб я була президентом — добре, я буду президентом. Тільки я не впевнена, що наші люди навчилися голосувати не за гречку. Не скажу, що хочу займати таку посаду. Бо люблю літати. Але якщо треба, то працюватиму з повною віддачею.
— Как расцениваете ваше освобождение — это обмен, добрая воля Путина или выполнения Минских соглашений? — питає журналіст із російського телеканалу "Дождь".
— Коли мене викрадали, то не запитували, по чиїй добрій волі це було чи за чиїм наказом. Одягли мішок на голову — і все. Так і звільняли. Зайшли серед ночі, сказали: "Собирайся с вещами". Я не знала куди лечу. Чи кудись у Сибір-Магадан — слідом за Сенцовим і Кольченком (засуджені в Росії українські політв'язні Олег Сенцов і Олександр Кольченко. Сенцова засудили до 20 років колонії суворого режиму за звинуваченням у підготовці терактів у Криму. Кольченка визнали винним в участі у терористичному угрупованні, співучасті в терористичному акті і засудили до 10 років ув'язнення у виправній колонії суворого режиму. — ГПУ). Чи в Україну. 5 годин чекала на літак. Розуміла, що десь на аеродромі. Не знаю, який механізм спрацював. Але треба винаходити такий механізм, щоб це звільнило всіх наших у Росії і на Донбасі.
Хтось питає без мікрофона. Надія каже:
— Не задушіть мене зараз своєю любов'ю. Я розумію, що на волі можу оступитись кожного дня. Зараз, коли йду по вулиці, підбігають обійматись і фотографуватися. А завтра в мене може полетіти каміння, плювки у спину. Хочу витримати вашу любов. І витримати, якщо будете палити мене на вогнищі, як відьму. Я буду помилятися. Висновки робіть по справах. Вчіться довіряти.
— Слава Україні! — чути із залу.
— Героям слава! — відповідає Савченко.
Робить ковток води. У неї цікавляться: чому в Бориспільському аеропорту по прильоту з полону була босою.
— Дуже хотіла походити по траві. Відчути бетон під ногами на взльотці аеродрому. Я ще й полежала б під літаком. Хтось говорив, що я добре виглядаю. Знаєте, вільна і щаслива людина завжди добре виглядає. Без косметики.
— За два роки виникали думки, що ваше звільнення затягують? Кого вважаєте винним? — запитує журналістка телеканалу "Ньюз ван".
— Летів горобець взимку. Летів-летів, замерз і впав у теплу коров'ячу лєпьошку. Відігрівся і почав чірікати. Прийшла лисиця, витягла його з лайна і з'їла. Так от: не всякий той ворог, що на тебе насрав. Не всякий друг, що тебе з лайна витягнув. Мораль басні така: попав у лайно — сиди і не чірікай, — каже Савченко. У залі — сміх та аплодисменти. — Політика — це гнила штука. Я ні до кого претензій не маю.
— Ви у в'язниці сиділи? — питає Надія журналіста, який просить її оцінити дію "закону Савченко" (дозволяє скорочувати термін ув'язнення засудженим, зараховуючи день перебування у слідчому ізоляторі за два дні — в установах відбування покарань. — ГПУ). — Не знаю, чи є тут ті, хто сидів. Бо люди, які там не були, не зрозуміють "закону Савченко". Він потрібен, щоб слідчі не тримали людей просто так. Не можеш довести провину — відпусти. Закон скасовувати не будемо. Його треба допрацювати.
— Вам потрібна команда і підтримка народу, — каже чоловік із Ковеля Волинської області. Бажає Надії здоров'я. Він розгубився і забув, про що хотів запитати.
— Я 10 років служила. Два — сиділа. Я поки що не спеціаліст у політиці, — каже Савченко. — Буду вчитися. 10 років служила в армії не тому, що була згодна із системою. Я боролася. Я — не перебіжчик. Не прийшла сьогодні у "Батьківщину", а потім скажу: "Дякую", піду в якусь третю-десяту партію або вийду позафракційним депутатом. Ні, не вийду. Якщо мене щось не влаштовуватиме в моїх колегах, будемо говорити, вчитися разом. Ще ні з ким не знайома. У нас є олігархи. Колись бачила їх на картинках, а зараз доведеться познайомитися. Кожного оцінюватиму у першу чергу як людину. Я не скурвлюся.
За годину Надія Савченко відповідає на 25 запитань. Просить про 10-хвилинний перекур. Із залу чути: "Кидай курити, Надя!"
— Освобождение Надежды — это и кропотливая работа, и счастливый стык обстоятельств. Путину звонили Обама, Меркель, Порошенко. О чем конкретно российский президент договорился с ними, мы не знаем, — каже надворі адвокат 36-річний Микола Полозов. — В определенный момент у Путина не было другого выбора.
Після перерви людей меншає.
— Я вам ще не набридла? Тоді продовжуємо, — каже Савченко.
— Вітаю вас, Надіє. Что бы вы сказали Путину сегодня? — запитує журналіст радіостанції "Эхо Москвы".
— Відчепися від України. Залиш собі своє царство. Два життя не проживеш. Здохнеш усе одно. Живи як людина.
Цікавляться, що думає про російського президента.
— Путін — ху… ло. У людей є клички. Це пристає, бо воно якось схоже. От є воша, а є гнида. Я Путіна поки що бачу як гниду.
За 40 хв. Надія відповідає ще на 19 запитань. Наприкінці прес-конференції співає із присутніми гімн України.
— Ми ще з вами поговоримо, і не раз, — прощається.
Журналісти розходяться.
Люди на вулиці підходять до Марії Савченко — матері Надії. Дарують квіти.
— В іншу партію Надія не перебіжить. Тут (у "Батьківщині". — ГПУ) вона працюватиме, — каже Марія Іванівна. — На Надю не надавиш. Але вона мирно з усіма житиме.
Сховав свої невдачі за звільненням Савченко
Українську полонянку Надію Савченко віддала Росія 25 травня. Того дня минало два роки від обрання Петра Порошенка президентом.
— Думаю, була домовленість саме про цю дату повернення Надії, — каже політолог 37-річний Тарас Загородній. — На річницю свого обрання Порошенко мав би провести підсумкову прес-конференцію. Розповісти про успіхи і невдачі. Але хвалитися немає чим. А Савченко показала себе стійкою жінкою. Тому прив'язка до героїні президенту була цікава. Тепер два місяці говоритимуть про Надію. Забудуть про підсумки роботи Петра Олексійовича. Ця ситуація відповідає традиціям українських президентів: один рік вони купаються в народній любові, а наступні — не хочуть спілкуватися з людьми.
7 
35413
Коментарі