"Выехали из Донецка в сторону Волновахи в шесть утра. Блокпосты ДНР проехали около 8.00. Уже 14.00, стоим в очереди на проверку украинцами. Перед нами — полсотни машин. Длина очереди — километра 3. К вечеру надеемся быть в Мариуполе", — читаю повідомлення донеччан у соцмережі. У мирний час автомобилем від Донецька до Маріуполя добирались за 2 год. На початку серпня маю з Києва їхати додому — в Донецьк.
Перепустку на неконтрольовану Україною територію оформив узимку. Тоді вони були паперові. З липня Служба безпеки налагодила видачу електронних.
Після спроби наступу бойовиків під Мар'їнкою 3 червня залишилося два шляхи потрапити в Донецьк. Один — із півдня, через Волноваху, другий — із півночі, через Артемівськ. Обираю другий. Кажуть, там черги коротші.
З Києва залізницею їду до Костянтинівки на Донеччині. Далі — зона АТО, поїзди не ходять. До війни автобусний квиток звідси до Донецька коштував гривень 30. Тепер бронюю місце за 220. Це — найдешевший варіант. Є і за 700.
О 7.30 виходжу з вагона. Білий мікроавтобус "Мерседес Спрінтер" уже чекає.
— Платите за проезд до Донецка, но везу вас только до контрольно-пропускного пункта Зайцево, — водій у салоні починає інструктаж, коли всі розсілися. За новими правилами, перетинати лінію зіткнення можна пішки або легковою машиною. — Контроль проходите пешком. Оттуда все вместе автобусом — до Майорска. Заплатите водителю по 25 гривен. В Майорске вас будет ждать такой же микроавтобус. Пропуска, надеюсь, у вас настоящие? А то, был случай, когда у всех пассажиров оказались фальшивыми.
Від Костянтинівки до Зайцевого добираємось через прифронтовий Артемівськ.
При в'їзді в місто — блокпост під синьо-жовтим прапором. На бетонних блоках, що частково перегородили дорогу, і нашивках солдатів — надпис "Беркут". За Артемівськом минаємо 2-кілометрову чергу легковиків. О 8.40 водій висаджує нас на українському контрольно-пропускному пункті "Зайцеве".
— Все, дальше пешком. Держитесь вместе.
Кожен із дев'яти пасажирів несе щонайменше по дві великі сумки. Веземо на непідконтрольну територію все, що там не можна купити або коштує у півтора-три рази дорожче.
— Скупляться из Донецка ездим в Артемовск или Мариуполь, — говорить сивий чоловік у черзі переді мною. За спиною має наплічник, у руках — по валізі. — По пенсию — тоже туда. В ДНР рассчитываются только рублями. Гривну берегут для поездок на украинскую территорию.
Черга з пішоходів розтяглася метрів на 200. Обабіч траси — акації, купи сміття. Спека нестерпна, сховатися ніде. Маю 2 л води. Осторонь стоять кілька біотуалетів.
Назустріч час від часу проїжджають машини, яких пропустили з ДНР.
— Увижу, что фотографируешь, отберу телефон, — каже мені м'язистий солдат. На його голові — бандана, за спиною — автомат. Посеред траси виконує функції регулювальника.
З боку ДНР, здіймаючи клуби пилу, їде БТР із синьо-жовтим прапором. Звідти ж узбіччям ідуть з десяток людей із валізами. Серед них — молода жінка з немовлям на руках.
За півтори години наша група просувається до початку черги. Солдат з автоматом пропускає по десятеро.
— Что у вас в рюкзаке? — дивиться на мене.
— Личные вещи, тряпки, — відповідаю. Про ліки не кажу, бо на їх перевезення ввели обмеження.
— Вы тут не стояли, идите занимайте очередь! — кілька жінок накидаються на чоловіка, який намагається протиснутись поперед ними.
— Мне нужно встретить ребенка, — пояснює той. — У мамы пропуска нет. Она с той стороны сопровождает его. Не знаю, разрешат ли ей довести его сюда, поэтому хочу подойти поближе.
Рушаємо в напрямку великої червоної парасолі з рекламою "Чернігівського" пива. Під нею стоїть стіл. За ноутбуками працюють двоє молодих солдатів із нашивками прикордонної служби. За їхніми спинами починається траншея, що веде в землянку.
Мою паперову перепустку й паспорт солдат роздивляється менше хвилини. Беру рюкзак і доганяю своїх. Вони вже сідають в автобус, що стоїть на узбіччі за півкілометра. У салоні водій збирає по 25 грн. Має відвезти до передового блокпоста Збройних сил України "Майорськ" за 18 км. Ці автобуси з'явилися два тижні тому. Раніше доводилося ловити машину. Але ті, як правило, їхали повними.
— Кто организовал эту перевозку? — запитую водія. — Сами по себе, или от какой-то фирмы?
— Вас везут? Не задавайте лишних вопросов.
На блокпосту в салон заходить солдат з автоматом, кидає оком на багаж. Після оглядового контролю нас висаджують на околиці населеного пункту. Праворуч — кілька 3-поверхівок. Підконтрольна Києву територія залишилася позаду. За сотню метрів серед кількох мікроавтобусів знаходимо наш, що довезе до Донецька.
"Дошли до Берлина — дойдем и до Киева. Аксиома", — за чверть години бачу надпис великими синіми літерами на бетонних блоках, що перегородили трасу. Над ними два прапори — російський і червоно-синьо-чорний так званої Донецької народної республіки.
Бородатий бойовик зупиняє автобус, підходить до віконця водія.
— Что там у укропов видел? — запитує стиха.
— Два тягача, — відповідає водій і рушає далі.
Проїжджаємо повз завод будматеріалів. Кілька його корпусів частково зруйновані, під стінами — бите скло й цегла, людей не видно. За півгодини в'їжджаємо в Горлівку — на другий блокпост ДНР. У салон зазирає усміхнений бойовик, на вигляд років під 50, неозброєний. Роздивляється обличчя пасажирів:
— Ну, кто сегодня будет диверсантом?
Мовчимо.
— Ваш паспорт, — звертається до чоловіка позаду мене. — И вы, девушка, тоже передайте.
Третій блокпост терористів — колишній пост Державної патрульної служби біля Ясинуватої. Тут з автоматами стоять чоловіки не старші 20 років. Проїжджаємо під зруйнованим залізничним мостом.
— С какой стороны будем заезжать в город? — питаю під Донецьком.
— Давайте через "Мотель"! — пропонують одразу кілька пасажирів.
— Через "Мотель" не поеду. Там на блокпосту совсем еб… нутые. В прошлый раз у меня с автобуса двух парней вывели. Один вернулся, второй — нет. И что с ним случилось — неизвестно.
Пасажири замовкають.
О 13.30 виходжу на своїй зупинці. Перед війною від Костянтинівки до Донецька доїжджав за 1,5 год.
На весілля провезли 15 пляшок шампанського
З підконтрольної Києву в ДНР одна людина може перевезти не більш як 200 сигарет, 2 л вина та 1 л міцних алкогольних напоїв. Продуктів — вартістю до 5 тис. грн. Є обмеження на ввіз цифрової техніки.
— Знакомые, муж и жена, ехали в Донецк машиной, взяли меня с собой, — розповідає на вокзалі у Слов'янську 70-річна Світлана Павлівна. Просить передати для сина-інваліда в Донецьк ліки. — Там выдавали замуж дочку. С украинской территории специально везли 15 бутылок шампанского и с десяток — водки. Тут ведь намного дешевле. Перед блокпостом в очереди стояли часа 4. Жара страшная, мне плохо стало. Легла на заднее сидение, а бутылки под меня спрятали, ведь такое количество провозить нельзя. Во время осмотра солдат заглядывает: "А бабку вы где подобрали?" — смотрит на меня. — "Мне плохо, не могу встать", — отвечаю. Оставил меня в покое. Так и провезли алкоголь на свадьбу.
3 
35413
Коментарі
3