— Я приготувала вам теплу кофту, щоб не мерзли, — удова письменника Анатолія Дімарова, Євдокія Несторівна, 89 років, проводить до кімнати. Вона живе неподалік станції метро Арсенальна в Києві. Чоловіка втратила 29 червня. Разом прожили 64 роки.
У кімнаті все, як і за життя Анатолія Андрійовича: полиці з книгами, на стінах у рамках — зразки каміння, викладені з нього картини. Покійний колекціонував мінерали. Привозив їх із гір Середньої Азії.
— Хоч Толі й 92 виповнилося, для мене його смерть — абсолютна несподіванка, — спирається на спинку стільця. На плечі накинула пухову хустку. — Йому зробили операцію, ставили крапельниці проти отруєння наркозом. Толі вже важко було говорити і ковтати. Мабуть, паралізувало гортань. Коли виписали, він аж просвітлів, що додому, повеселішав.
До вечора полежав, щось намагався сказати. Годині о другій ночі мене збудило якесь відчуття. Кинулася до Толі, дивлюся — він якийсь інакший. Медсестра каже: "Не чіпайте". Я підійшла о четвертій ранку, а він такий умиротворений. Враження — наче міцно спить. А через годину стало видно, що він пішов, — Євдокія Несторівна замовкає на хвилину. — Я все ще не вірю. Думаю, що десь у відрядженні.
Але він давно вже нікуди не їздив.
— Років 10 тому ще їздив у гори. На Памір, Алтай. Я завжди допитувалася: ну чого туди лізти? То він раз мене взяв, потягнув на вершину. І я зрозуміла: яка краса, коли стоїш наче на вершині світу.
Євдокія Несторівна показує стоси паперів на столі та підлозі.
— Потроху перебираю його записи. Син каже: "Викинь". Я не можу. Там багато цікавих речей. Відповіді на листи читачів. Йому ж писали, присилали твори, питали його поради. Він на всі відповідав, але останнім часом коротко. Я й дивуюся, коли він встиг стільки понаписувати, — сміється. — Якось були ми в санаторії в Миргороді. Біля нас сіли два афганця. Давай розказувати, хто де працює. Самі — водії. "А що за професія така — письменник?" — питають. Я й кажу: "Письменник малює словом, як художник — фарбою", — киває на книжку Григора Тютюнника за склом у шафі. — Оцей словами малював. Григір жив недалечко, приходив до нас. Толіну маму звав "матусею". Одного разу чуть світ — дзвонить: "Приніс вам свого зайчика показати". І стоїть із білим згортком під вікном. То дитинка в нього народилася.
Запрошує до іншої кімнати — там на столі бутерброди і млинці з яблуками. Просить пом'янути Анатолія Андрійовича.
— Наллю вам настоянку кадила сарматського. Толя сам робив. Ростуть на Рівненщині такі кущики, на папороть схожі. Рослина в Червону книгу занесена, але баби все одно продають. Її заливають горілкою і настроюють. Дивний напій виходить — цілющий і не п'янієш. Навіть я можу трошки випити. Толя завжди у спілку (Спілку письменників. — "ГПУ") чекушку носив.
Хто у вас на кухні господарював?
— Це не чоловік був, а подарунок. Ніколи нічим не командував, — Євдокія Дімарова вмочає млинець у сметану. — Вставав раніше за мене, умів картоплю варити, наприкінці життя і каші навчився. А коли ми в походах були чи на морі, віджене жінок і з друзями варять на вогнищі борщ. Я такого вдома не зготую. А любив, як і всі мужики, щось гостреньке. Дитинство в нього голодне було. Учився в Ізюмі, їздив додому електричкою. Мама зустрічала вареною картоплею з молоком.
Терпіти не міг цибулі. Бо під час голодовки мама дістала її десь і насмажила сковорідку. Він всю з'їв. Я ото кладу цибулину в суп цілу, а тоді викину, щоб не бачив. Любив гриби, пироги. А одного разу надумав голодувати. Був упітаний. Мама в розпачі: "Що ти, дитино, надумав?" Він прокидається вранці, а вона напекла пирогів і поставила біля ліжка. А вони пахнуть! Злопав — і годі голодувати. Мама гарно готувала. А потім я — за її рецептами.
Ви жили із свекрухою 28 років.
— Це вона забрала мене до себе жити. У Луцьку після війни я викладала студентам фізику. Жила з іншими дівчатами в кімнаті. Отримувала 800 карбованців, а 400 коштувала хлібина. Жили впроголодь.
Раз на Різдво вертаюся додому, а в кімнаті стоїть корзина — і так пахне! Глянула — а там ковбаса, сало, окорок. Здогадалася, що то учениці принесли, в яких батьки священиками були. Наступного дня несу на заняття: "Заберіть, бо мене звільнять". А сама аж свідомість втрачаю від голоду. Врятував тоді мене і подруг батьків знайомий: привіз ящик сухої ковбаси.
Невдовзі познайомилася з Толею. Підкорив дотепністю й освіченістю. Ходив до мене в гості з двома пістолетами, час неспокійний був — 1947 рік. А мама його й каже: "Скільки я ночей не спатиму, веди її сюди". Так я перейшла жити в їхню невеличку квартирку. Толі перед тим давали трикімнатну. Віддав товаришу, бо в того діти. А в цій було дві кімнати: в одній — мама, її сестра з дочкою, в другій жили ми. Мама мене до кухні не пускала: "Не так зробиш". Толя її поважав, але не був маминим синочком.
Завжди були щасливі у шлюбі?
— Прожила як один день. Дуже гарно, — усміхається. — Все тому, що вирішила до 25 років заміж не виходити. Після війни поверталися хлопці, дівчатами перебирали. Я вирішила чекати чоловіка по собі. З Толею ми набалакатися не могли: він то смішить, то книжки якісь приносить. До мене зараз приходить соціальна працівниця. Розлучилася з чоловіком, і далі живуть в одній квартирі. А діти як же? А куди дивилася, коли заміж виходила? А вона каже: "Він не мужчина — слабак".
Дімарову писали листи прихильниці. Ви ревнували?
— І закохувалися. Одна така красива приїхала, у капелюшку. Мама відчинила двері, на мене подивилася — мовляв, сама розберуся. Я й пішла в іншу кімнату. А мама до гості: "Давайте я вас чаєм пригощу. Толі нема вдома, пішов човен фарбувати, буде після обіду". Дама залишила записку: "Здрастуй, Анатолій! Я ще заїду".
Він тільки на поріг, мама: "До тебе дівки ходять". — "Та я її не знаю". Виявляється, відповів на її лист. А вона собі ото придумала щось і приїхала. Толя не здатний на зраду, тому я не ревнувала. І він мене — ні. Хоча сусіди, буває, наскакують і кажуть йому чи мамі: "А чого вона так пізно приходить?" Толя віджартовувався. А мама так спокійненько: "В неї ж не така робота, як у вас. Вона наукою займається".
Як вам було жити в тіні відомого чоловіка?
— Я про це не задумувалася. Він займався літературою. Я — фізикою.
Усі люблять згадувати дотепи і розіграші вашого чоловіка. Жартував і над вами?
— Вже хворів, а жартував, — каже Євдокія Несторівна. — Якось вранці прокидаюся. Заходжу на кухню, він там крутиться. "Ти щось наварив?" — "Ні". — "Ну, тоді я сама щось зготую". Кинулася по тумбочках — нема каструль. Коли це стоять накриті ковдрою. Понаварював усього і заховав.
"Як кололи свиню, я втекла. І потім її не їла"
— Був час, вирощувала свиней. Коли купили хату на хуторі Мохнач на Черкащині, — розповідає Євдокія Дімарова.
Там Анатолій Дімаров написав збірку повістей "Сільські історії", яку видали 1987 року.
— Толі треба було мовне середовище. Там же люди говорять, як пісню співають, — згадує Євдокія Несторівна. — До хати дали 40 соток городу. Я навирощувала картоплі, кукурудзи, гарбузів. Так багато, що нам не з'їсти. А тут сусід приносить порося: довгоноге, вухате, шерсть стирчить. Таке голодне, що кинулося відразу спориш їсти. А за три місяці на наших харчах виросло в добрячу свиню. Та ще й породисту, в якої сало і м'ясо смужками йдуть. Але я не бачила, як кололи, втекла. І потім її не їла.
3 
35413
Коментарі