середа, 11 березня 2015 00:05

"Одна девочка родила сама, вторая — сама. Оказывается, мужья в ополчении"

Автор: ФОТО: Антон Семиженко
  Волонтерка Юлія з Харкова бавиться з сином у дитячій кімнаті волонтерського центру ”Станція Харків”. 15 років жила на батьківщині чоловіка – в Донецьку. З початком воєнних дій родина залишила Донбас
Волонтерка Юлія з Харкова бавиться з сином у дитячій кімнаті волонтерського центру ”Станція Харків”. 15 років жила на батьківщині чоловіка – в Донецьку. З початком воєнних дій родина залишила Донбас

Населення Харкова з ­ве­с­ни збільшилося приблизно на 200 тисяч людей. Усі вони — втекли з Донбасу від війни.

Вулиця Червоножовтнева, 20 — добре відома адреса для більшості новоприбулих. Інколи це перше місце, де вони зупиняються в Харкові — відігрітися, поїсти, вибрати одяг і домовитись про безкоштовне житло на кілька тижнів. За цією адресою розташований центр волонтерської організації "Станція Харків" — найбільшої в Україні. За останні півроку вона допомогла десяткам тисяч людей.

Повторюю маршрут донбаських біженців: від залізничного вокзалу на схід, у бік річки Лопань. За 10 хв. завертаю на вузьку у вибоїнах вулицю, названу на честь цегельного заводу "Красный Октябрь". Його двоповерхова коричнева будівля — ще дореволюційна. Такого ж віку більшість решти будинків на вулиці. Вікна деяких забито дошками.

— А удостоверение покажите, молодой человек? Мало ли, сейчас такое время, — насторожено дивиться на мене прибиральниця. Вона підмітає поріг будівлі "Станції Харків". — Не обижайтесь — прифронтовой город. Сейчас часть ребят переехали в другое место, здесь в основном склад. Проходите.

У вузькому коридорі, все зайнято пакетами, ящиками з одягом, іграшками, стільцями. У вузькому проході ледве вдається розминутися двом — доводиться нахилятися до куп з речами. За коридором — кімнатка 5 на 5 метрів. Її по діагоналі пронизує довга планка, на якій висять десятки штанів, светрів, сорочок. Усе ношене, однак чисте і пристойної якості.

— Это харьковчане принесли, и постоянно несут, — пояснює прибиральниця. — Сейчас поздно (близько 20.00. — "ГПУ"), поэтому людей нет. А обычно здесь толпы. Но вы наверх ­поднимитесь, там самое интересное.

Рипучими дерев'яними сходами піднімаюсь на другий поверх. За дверима вся підлога кімнати встелена іграшками: машинки, плюшеві леви та ведмеді, кульки, конструктори. Стіни рясно розмальовані. В манежі серед кульок грається малюк — син 32-річної волонтерки Юлії. Вона стоїть поряд. У Донецьку Юлія працювала в дитсадку.

— Я коренная харьковчанка, а муж — из Донецка. Последние 15 лет там прожили, дети родились, — усміхається Юлія. — В июле, когда снаряды и до нашего района долетать начали, решила, что пора возвращаться. Кумовья из Донецка летом у нас жили, мы делили родительскую квартиру на три семьи. Но как-то кум увидел у мужа в машине ленточку сине-желтую и все — мы стали "укропами погаными". Они вернулись туда. Мы сказала им: "Сидите там, пока не поумнеете".

— Власть вашей организации помогает?

— Ага, щас, — пирскає. — Всё харьковчане, простые люди делают. Этот дом тоже частный, раньше здесь полиграфия была. Теперь мы по-своему все обустроили, — обводить рукою стіни. — "Станция Харьков" начиналась с табуретки в коридоре однокомнатной квартиры. Волонтеры сидели на ней и обзванивали харьковчан с просьбами привозить — кто что может. И началось — кто игрушку, кто теплые штаны, кто коляску. А теперь у нас несколько центров в городе. И поток беженцев не иссякает.

— Общаетесь дружелюбно с ними?

— По-разному бывает. Вот здесь начали делать украинский уголок, — показує на невеликий портрет дівчини у вишиванці. — Дети, по 7–9 лет которым, очень болезненно реагируют. Есть у нас "Саша Горловский", постоянный клиент, 7 лет. Как только зашел: "А, класс, игрушки!" Потом поворачивается к картинке: "Это надо содрать! Уберите немедленно!" И так многие дети. Мама одного объяснила: "У нас в Горловке наказывают за такое. Он привык, что это все рвать-убирать надо".

— А со взрослыми как?

— По-разному бывает. Есть переселенцы, которые остаются здесь помогать. У нас есть хостел для беременных мамочек и с детками маленькими. И как-то одна девочка родила сама, вторая — сама. Начинаем разговаривать: оказывается, мужья в ополчении, — Юлія розводить руками. — Ну вы простите, люди добрые, нестыковка получается. Ваши мужья убивают наших мужей, пока мы даем вам возможность родить и спокойно растить детей.

Харків'яни до України налаштовані скоріше прихильно, каже Юлія. В її будинку з 14 квартир українофоби — у трьох. Усі вони — неуспішні в житті.

— Есть женщина после интерната, которая на заводе посменно за копейки работает, — продовжує волонтерка. — Там даже лексикон отборным матом пересыпанный. "Что мне дала ваша Украина? Вот эту конуру?!" Я говорю: ну, поедьте к моим родственникам в Тверскую область. Я видела, что там творится. Здесь у нас еще можно жить и не тужить. Я и в институт поступила, и выучилась, и работу нашла — без никаких взяток. А если вместо пар ходить на пиво — конечно, ничего не будет.

Переважна більшість біженців у Харкові залишаються без роботи.

— Люди по привычке хотят устроиться на 6–8 тысяч. Раньше в Донецке больше платили, чем в Харькове. Там они один уровень жизни себе позволяли, а здесь с двумя детьми на 2 тысячи гривен — что они могут?

Бывали случаи, когда беженцы работали недобросовестно. Директор сети магазинов "Товары с Белоруссии" взял себе несколько продавщиц из Донбасса. Одна исчезла с кассой через две недели, другая — через месяц.

Заходить старший чоловік. Каже, за кілька хвилин рушатиме автівка до нового штабу "Станції Харків" на вул. Карла Маркса. Пропонує поїхати з ним.

Центр управління "Станцією Харків" — це два ноутбуки. За одним працює Олексій Алмазов, за другим, заставленим плюшевими бджілками, — молода жінка, яка представляється "Пчелкой Джул". Насправді її звати Юлія Пименова.

Олексію щойно виповнилося 48 років, раніше був журналістом і підприємцем. Зараз його "Фейсбук" та скайп щохвилини сигналізують про нове повідомлення: "Скоро буде нова допомога з Польщі", "Чи отримали пакунки від ООН?", "Потрібне дитяче ліжечко". Алмазов надсилає комусь список актуальних потреб: "Продукты. Одежда теплая, одежда верхняя для взрослых, постельное белье, подушки, варочная посуда. Памперсы больших размеров для детей, памперсы для взрослых. 244 матраса. Колясок детских более 400 штук".

За стінами кімнати с Олексієм та Юлією — гамірно. Хтось миє підлогу, хтось чекає на прийом до психолога, хтось вибирає дитині рюкзак. Ранці новенькі, на високому стелажі їх два види: сині й рожеві. За ними в Харкові можна впізнати дітей переселенців. Дівчина запрошує оглянути склад. Велику кімнату до стелі заповнено коробками гуманітарної допомоги з Польщі. Всередині видно консерви, олію.

Питаю волонтерів, чи допомагає їм міська ­влада.

— В Киеве молодым матерям по 5 тысяч гривен выплачивали, чтоб первое время продержаться. Это мэрия выделяла, Кличко, — каже ­Антон з Луганська. — В Харькове ни о чем таком ­не ­слышали.

Антон розповідає про себе. У його квартирі в центрі Луганська тепер немає даху. Туди поцілив "Град".

— Знакомые ополченцы со мной мало общаются, потому что над моими аргументами придется задуматься. А задумываться в ЛНР вредно и опасно. Один в сепарском подразделении минометном работает. Недавно переписывались, спрашиваю: "Как дела?" — "Хорошо, все отлично. Ты где?" — "В Харькове". — "Чем занимаешься?" — "Волонтёрю". Тишина, минут 5: "Так что, мы на разных сторонах?". Отвечаю ему: "Я людям помогаю. А ты чем занимаешься?" Дальше он уже не писал. Что я таким могу сказать? Хотя куда им теперь деться? Там ведь большая часть — те, кто был никем. И теперь они патриоты непонятно чего.

До розмови долучається "Бджілка Джул":

— У нас на железнодорожном вокзале есть точка, где оказывают помощь беженцам и принимают пожертвования. Там много людей, которые едут из России или туда. Часто подходят к нам, плачут, и со словами: "Нам стыдно, мы знаем, что вы нас никогда не простите" дают деньги. У нас почти всегда есть рубли на вокзале.

Алмазов причетний і до допомоги військовим, і до реабілітації поранених. Зауважую, що через війну з'явились десятки нових для України проблем.

— Сейчас жизни бы сохранить, — відповідає Олексій. — Вон ребенка помыть надо и памперсы поменять, положить где-то в теплое место. А потом разберемся со всем.

Зараз ви читаєте новину «"Одна девочка родила сама, вторая — сама. Оказывается, мужья в ополчении"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути